Вечеря привела до розриву

– Ти що, з глузду з’їхав? – Тетяна кинула серветку на стіл, келих від цього шатнувся. – Запросити її сюди, до нас!

– Томо, заспокойся, – Микола нервово поправив краватку. – Нічого погадного. Звичайна робоча нарада.

– Нарада? – голос Тетяни зірвався. – О десятій вечора? Зі свічками й ігристим?

– Ми обговорювали новий проект…

– Який проект, Миколо? Який проект з тією… Зоряною?

Микола відвів погляд. На столі стояли тарілки від вечері – він так старався приготувати плов, хотів зробити приємне дружині. Намарно.

Тетяна встала, нервово заходила кухнею. Сорок три роки, а виглядала молодшою. Стройна, доглянута. Микола завждив казав друзям, що йому пощастило.

– Слухай дуже уважно, – зупинилася навпроти, руки в боки. – Я не дурна, хоча ти думаєш інакше. Ця дівчина дзвонить тобі постійно, ти затримуєшся, приходиш з запахом її парфумів.

– Томо, перебільшуєш…

– Перебільшую? – дістала з кишені телефон. – А це що? П’ятнадцять дзвінків від неї лише сьогодні!

Микола зблід. Забув, що Тетяна бачить сповіщення через спільний акаунт.

– Це робота…

– Робота! – вона гірко засміялася. – У суботу? Вночі? Яка така нагальна справа?

Микола мовчав, крутив виделку. Двадцять два роки шлюбу, а він ніколи не бачив дружину такою. Навіть коли були грошові проблеми, коли хворіла її мати, Тетяна трималася. Тепер вона була на межі.

– Миколо, – її голос стих, але був з болем, – я бачу, що коїться. Ти закоханий.

– Ні, – заперечив він, але й сам почув брехливість.

– Не бреши! Не бреши собі! Я тебе знаю двадцять два роки, гадаєш не помічаю? Ти сяєш, коли вона дзвонить. Очі горять, коли йдеш на роботу. А коли повертаєшся…

Тетяна не договорила. Микола зрозумів. Дім йому видавався нудним поруч з офісом, де працювала Зоряна.

– Томо, поговоримо спокійно, – попросив він.

– Про що? – сіла навпроти. – Про те, як ти змінився? Про те, що місяць ми не розмовляли по-справжньому?

Микола уважно подивився на дружину. Коли востаннє він цікавився її справами? Коли питав про день? Усі думки були про Зоряну.

– Вона молода? – тихо запитала Тетяна.

– До чого це?

– Скільки їй років, Миколо?

– Двадцять вісім.

Тетяна кивнула, наче підтвердилися її страхи.

– Зрозуміло. А мені сорок три. Я тобі стара.

– Кажеш нісенітниці.

– Нісенітниці? – встала, підійшла до дзеркала. – Подивися на мене. Зморшки біля очей, сивина, яку фарбую щомісяця. А вона молода, гарна, без дітей, без турбот.

– У нас немає дітей, – нагадав Микола.

– Немає, – зізналася Тетяна. – І це моя провина. Я не змогла.

– Томо, не треба…

– Треба! Я відчуваю провину вже п’ятнадцять років! Щоразу, коли бачу дітей, думаю: може, Микола мене за це звинувачує? Може, хоче піти до жінки, що зможе народити?

Микола встав, хотів обняти, але вона відступила.

– Не чіпай мене. Скажи чесно: ти її кохаєш?

Зависла мовчанка. Микола дивився в підлогу. На кухні цокали старі настінні годинник, куплені на треті
Холодний дощ, що стукав по даху машини, здавався Миколі земним відгомоном його сліз, та його серце так і залишилося важким каменем, наче палаючий стіл, на якому розбилося не лише вино, а й ціле життя.