ДВОЄ КРИЛ

Роман і Зоряна прожили сім років разом. Зі шкільних лав не розлучались. Дітей не мали. Так не судилось. Улюблена бабуся Романа наполягала:
– Обвінчайтеся, діточки! Тоді божа благодать на вас зійде. Господь діточок пошле.
Для Романа його бабуся була найвищою правдою. Тож він невдовзі зробив офіційну пропозицію своїй цивільній дружині.
Весілля влаштували розкішне. Обмінялися вінцями. Штамп у паспорті стояв. Та під час святкування вийшла хиба.
Коли молодим піднесли келихи з шампанським, вони мусили випити до дна – на щастя без сліз. Потім, за звичаєм, слід було розбити порожні келихи об підлогу. Отже, келих Романа розлетівся на дрібні скалки, а келих Зоряни навіть не тріснувкнув, тільки покотився.
Гості занидьгували, зашепотіли:
– Ох, лишенько, погана прикмета! Милого щастя не буде.
Роман і Зоряна лише позасміялись. «Дурниці!» – і бенкет продовжився.
Коли весілля відгуло, молоде подружжя мало жити-поживати. Та…
Зоряна, здобувши статус законної дружини, швидко змінилась і взялась панувати. Все їй було не за мистецьтво. Чапилась дрібницями. А потім і зовсім оголосила:
– Даремно ми, Романе, розписались. Я й ти зовсім різні. Як небо й земля. Краще розійдемось.
…Роман у всьому звинувачував тещу. Вона йому ввижалась лиходійкою з казки. Їй завжди мало. Уваги, грошей, місця у двокімнатній хаті… А якщо зять оселився у її, «кров’ю заробленій», квартирі, то теща могла безперервно його «точити» й повчати, як заробити мільйон, а не перебиватись з гривні на копійку. Роман мовчки терпів напади дружини й тещі рік. Та потім почув:
– Забирайся.
Він перепитав дружину:
– Зоряно, це остаточне ВАШЕ з мамою рішення?
– Так! Моя мати тут ні до чого! – відрізала Зоряна.
Роман поволі почав збирати речі, сподіваючись краєм ока на неї. «Раптом передумає, змилується».
Та Зоряна й бровою не вела.
– Прощай, жінко! Пробач, якщо що не гак, – зітхнув Роман.
– Прощай! – Зоряна грубо вхлопнула двері.
Роман пішов з рідного гнізда. Та довго сумувати не довелось.
Парубок був справжнім козаком. Високий, спортивний, мужній. Він одразу опинився в обіймах іншої дівчини. Вона давно кохала Романа. Працювали разом. І як тільки Леся (так звалася нова пасія) помітила, що Роман останнім часом ходить, мов попелиця в оцті й не жартує, як бувало, запропонувала зустріч після роботи. Роман погодився. З нудьги…
Леся була незалежною й привабливою. З бездоганною репутацією.
Ввечері вони прогулялись парком, випили кави у затишній коршмі. Роман розповів Лесі про все своє життя. Дівчина співчувала, охкала, заспокоювала, як могла. І раптом випалила:
– Ромочко, хіба ти не бачив, як я на тебе дивлюсь, кожний твій погляд ловлю? Давно тебе люблю! Чи ти сліпий?
Роман, звісно, здогадувався про почуття Лесі. Щодня стикались. Коли він підходив, Леся то палала, то блідла. Голос пропадав, голова запаморочувалась. Роман помічав її, як гарну, па
Наступної зими, дивлячись як бабине літо обіймає Київ, Рома й Леся стояли у великій кухні на Подолі, тримаючи немовля Машеньку, а в печі шипіли вареники з вишнею — наче сама доля казала: «Ось де ваше справжнє гніздо».