Любов без меж

– Знаєш, доню, як то кажуть: не кожна Оксана — киянка, не кожний Іван — чорнобилець. Святих на тій бідній землі небагато. Тож не суди радше, а глянь у своє серце. Такою вірною дружиною була ти своєму Іванкові? — казав мій дід, прищулившись, ніби знав відповідь наперед.
— Діду, ж Іванко пішов до моєї подруги! Де ж справедливість? Мовчати? — палала я.
— Але ж не мчати на роботу й не скаржитися начальству, що твоя половина — бабій. Ганебно це. Знаємо, бували… Зраджені дружини бігали по райкому в сльозах. А кохання заборони не знає. Не допоможе, дитино. Змирися. Час усе розставить за місцем, — дід говорив спокійно.
Моя звістка про чоловіка-зрадника та подругу-зрадницю його ані не схвилювала. Ніби звичайна подія.
Гм, “змирися”. Легко сказати. Подруга Оксана — кобель знайшовся, гадюка підколодна. Свого чоловіка сховала, за мого взялась. Не вийде!
Підглядав колись мій Іванко на Оксану. Пам’ятаю, ходили всі разом до лазні. Він не міг очей відірвать від неї. Як кіт біля сметани. Очі знімав з подруги, обгорнутої врядною сорочкою. Я чомусь тамті натяки ігнорувала.
Оксана, безперечно, красуня, м’яка, душевна. Але ж що? Ми з Іванком прожили шістнадцять років, син Богдан у нас. Вірно гадала, що родина міцна й ніяка нечиста сила її не зламає.
В Оксани з Ярославом дітей не було. Знаю, Оксана дуже сумувала. Про Ярослава не скажу — він переважно мовчав. Мов, чоловіком переживав. Дружили сім’ями. Часто їздили на природу, разом відпочивали. Веселились, як уміли. Та на все свій час. Лихо за поріг стало, усміхалось.
— Софійко, Ярослава “Швидка” забрала. Інфаркт. Господи, казала ж йому: “Візьмемо дитину з дому малятка!” Ні, все мовчить, похмуріє. Тепер не знаю, що й гадати. Виживе?
Нещасна Оксана плакала ревно.
— Заспокойся, Оксанко. Все буде добре! Побачиш. Твій Ярослав кріпкий, — щиро втішав я.
— Ех, Софійко! Як жить без нього, не уявляю! Він мені — світ у віконці. І потішить, і підбадьорить. А я сама? — схлипувала Оксана.
— Не квили, Оксанко. Зберись. Не плач. Макіяж, манікюр, зачіска… Усміхнись та вперед до чоловіка в шпиталь! Ярослав в тебе знов закохається й швидше видужає…
Того разу все обійшлось. Ярослава підлікували, на ноги поставили. Життя плило далі.
Незабаром Ярослав і Оксана усиновили трирічну дівчинку Ярину. Сім’я була на вершині щастя.
— Ось тепер і помирати не страшно! — раптом сказав Ярослав за святковим столом.
— Та ти що? Тепер лише жить, дочку ростити, — здивувались ми його словам.
— Я про те, що вік прожив не даремно. Хоч одну дитячу душу пригрів. На дружину мою Оксану сподіваюсь. Вона впорається. Дозволяю їй вийти заміж, якщо що… — у Ярослава в очах стояла якась невимовна журба.
— Годі, Ярославе! Нумо, друзі, вип’ємо за наше родинне щастя! — підніс тост мій Іванко.
На тому й забули ті сумні слова. Доти…
Ангел смерті, немов кульгавий віслюк, до кожних дверей заходить. Не вберігся Ярослав. Другий інфаркт шансів не лишив. Спокійно спочив.
Лишилась Оксана з усиновленою дочкою. Спочитувала за чоловіком пристойно й знов ожила. Тоді їй було тридцять. Подруга повністю змінила образ. З білявки стала палкою брюнеткою, гардероб оновила, посміхалась частіше. Ми ще зустрічалися за святковим столом.
Мій Іванко ніяк не міг дочекатись зустрічі з Оксаною. Біля неї він сяяв жартами, сміявся недоречно, силкувавсь угодити молодій вдові. А її дочку з рук не спускав.
Я на ті запобігання чоловіка не звертала уваги. Думала — просто підтримка дружини покійного друга в скрутну мить. Ось і діждалась.
Запросила нас із чоловіком Окса
І зустрівшись років через п’ять з їхньою родиною на весіллі Дарини, я побачив у Вани очима втомлену пустоту, а в собі знайшов щиру радість за затишок свого неспішного життя.