Легко мріяти — важко жити

М’яке постелище — твердий сон.
«Ну що, цього разу сподіваюсь, ви не на три дні? Затримаєтесь довше? Оленко! Чого мовчиш?»
«Світлано Сергіївно, з днем народження ще раз! Не хворійте, дбайте про себе! Ми зі Славком щойно все вирішимо, одразу подзвонимо».
Оленка кваплячись відклала слухавку.
«Ох, трапляється ж таке, — подумала вона. — І бесіда була приємна, і свекруга сьогодні гостинна, як ніколи, і привід для дзвінка радісний — її ювілей. Та від першої миті й до останнього слова мені весь час кортіло швидше завершити цю розмову».
Оленці зовсім не хотілося їхати до свекруги у свій довгоочікуваний відпустку, що нарешті збігся з відпустком чоловіка. Вона щиро вважала, що у світі є мільйон інших місць, де вони зі Славком та дітьми чудово відпочинуть. Вона, звісно, намагалася натякнути чоловікові, що може хоч цього літа варто було б вибрати щось інше, а не дачу Світлани Сергіївни. Та Славик стояв на своєму. Так його виховали. Старших треба любити та поважати. Негоже не порадувати батьків своїм приїздом. Нечемно.

* * *
«Олю, я й так бачу батьків, Бог дасть, раз на рік. Ти хочеш, щоб ми й у відпустку перестали їздити? Так діти взагалі забудуть, що в них є ще одна бабуся з дідом, які живуть у іншому місті».
«Коханий, як тобі м’якше сказати… Але тобі ніколи не здавалось, що ці приїзди потрібні лише тобі?»
«Що ти маєш на увазі?» — Славик насупився й здивовано подивився на дружину.
«Та те, що твої батьки вже звикли жити далеко від тебе, від твоєї родини. Їм і так добре. Вони не страждають, що не бачать онуків, не проводять з ними час. У них і без цього все чудово».
«Олю, що ти таке кажеш? Звідки такі думки?»
«З того, що твоя матуся у листуванні просить мене лише про одне — надіслати гарні фото старших дітей чи відео молодшенького. І на цьому все. Вона ж ніколи не питає, як у них справи, як навчаються, чи не хворіють. Їй онуки потрібні лише аби показувати їхні фотки сусідкам. Гарна ідеальна картинка, не більше. А що за цим — не її клопіт. Її зовсім не цікавлять наші проблеми чи труднощі».
«Тут я з тобою не згоден. Ми просто далеко живемо. У них немає можливості посидіти з Микиткою, відвести його до садочка чи зустріти старших хлопців зі школи. Якби жили поруч, було б зовсім інакше».
«Знаєш, Славику… Моя мама теж у іншому місті, проте їй це анітрохи не заважає приїжджати до нас у будь-якій скруті. Вона, як Чіп і Дейл, завжди готова у поміч прийти. Ти ж тільки згадай, скільки разів минулого року вона брала відпустку чи лікарняні, купувала квиток на поїзд і мчала до нас за першого ж поклику. Чогось від твоїх мами й тата я такої спритності не помічала».
«Так, Олю, теща у мене золота. Я цього й не заперечую. Я Мар’яні Григорівні дуже вдячний. І не раз їй це казав. Вона завжди наша паличка-виручалочка».
«Ось так. Бо ми ж і до неї коли приїжджаємо, вона завжди намагається провести з хлопцями якомога більше часу. Гуляє, катається на роверах, купається в річці, грає у хованки, догонялки, у футбол. Дуже любить дітей, і вони їй відплачують взаємністю. Так і має бути у родині. Теплота, турбота, любов».
«Олю, ну що ж ти від мене хочеш? Усі люди різні. Твоя мама — жвавун. Вона у нас вічно молода, заводила, молодець. Мої батьки старші, вони інші, іншого складу. Що ж тепер, й у гості до них не їздити, чи що?»
Оленка на мить замовкла, стиснула губи, неначе стримувалася, щоб не випустити язика. Але вирішила: не цього разу.
«Мені там недобре, й дітям також. Незатишно, незручно. Навіть не знаю, як точніше висловитися».
«Як так? Чому? У батьків розкішна дача, нам усім окремі кімнати виділяють, там чисто, зручно, комфортно. Що ж ще щастя треба?»
«Знаєш, Славику, є така приказка: “М’яке постелище — та твердий сон”. Ось вона якраз у точку описує мій стан приїзду до свекруги».
«Несподівано, звісно. Чого ж ти мовчала раніше? Мені завжди здавалось, що й тобі, й дітям там добре. І відпусток у домі моїх батьків здався мені ідеальним. І старших провідати, і тобі з ді
Авто легко котився по автошляху, назустріч спокійному святу.