Він обрав кар’єру, а не мене

— Ти… ти… Я своїм вухам не вірю! Це ж як?! Твоя «термінова» робота, твої дзвінки, твої вічні відрядження! — Оля зі злості штовхнула чашку, і та розлетілася об стіну, розплескавши каву, ніби феєрверк. Уламки покотилися по підлозі, як цукерки з пакету.

— Годі істерику влаштовувати! — Тарас навіть голосу не підвищив, а це бісило ще більше. У ній кипіло, а він стояв, мов стовп. — Я не можу скасувати це відрядження, зрозумій. Там питання про підвищення.

— Підвищення?! — вона аж закашляла від злості. — Та твоє підвищення завжди було важливіше за нас! Ти пропустив випускний Софійки, забув про мій ювілей, хоча я нагадувала! А тепер от що! У Дениса операція через два дні, а тебе везе до цього… Харкова!

— До Києва, — автоматично поправив Тарас і одразу ж змовк.

— Та хоч до Тернополя! — Оля замахала руками, як вітряк. — Ти не будеш поруч, коли твоєму синові робитимуть наркоз! Коли він переляканий, коли я з розуму зхожу! І все через якусь твою папірку з підписом!

Тарас різко видихнув і провів долонею по обличчю. Під очима синяки, щетина неголена, але погляд упертий, як завжди.

— Ну який же це дурний контракт… Це шанс стати фінансовим директором, ти що, не розумієш? Я йшов до цього півжиття. У Дениса ж планова операція, чого ти панікуєш? Міндалини видаляють, це ж не пухлина!

— Ага, а раптом щось піде не так?! — Оля вчепилася нігтями в долоні. — Що тоді робитимемо?!

— Нічого не станеться, — відмахнувся він. — Я ж лікаря особисто питав.

— А якщо станеться?! — голос її перейшов на ультразвук.

— Та сядь уже! — він нервово звісив плечі. — Якщо що — одразу вилітаю! Як тоді, коли Софійці апендицит вирізали, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю! — ядовито усміхнулася Оля. — Прилетів через вісім годин, коли вже все закінчилося! Лікарзи давно вдома, а ти тільки з трапу виходиш, герой!

Тарас лише головою похитав:

— Я що, гумовий? Я не можу бути усюди одночасно. Я працюю, щоб у вас було все! Ти забула, як мені вуха прожар— Забула, як мені вуха прожарювала за нову квартиру? — тихо сказав він, але в його голосі вперше пролунав докір, ніби він тільки зараз усвідомив, що його сім’я — не просто цифри у звіті, а живі люди, які вже давно чекають його додому.