Кінець суперечок

Випадок про повідок

— Олесь, вставай та виведи Барса погуляти, я не робот! — Василь Шевченко вдарив долонею по кухонному столу, від чого задзвеніли чашки з недопитою кавою. Кухня пахла підгорілими грінками, свіжозвареною кавою та легким собачим духом. За вікном квітневе сонце заливало панельний двір, де діти вже бігали по майданчику. Барс, кудлатий золотистий ретривер з потріпаною іграшкою в зубах, лежав біля дверей, сумно дивлячись на повідок, що висів на гачку. Його карі очі благали, але сім’я була зайнята сваркою.

Олесь, п’ятнадцятирічний син, втупився у телефон, де лунала стрілянина з визгом шин. Його бездротові навушники висіли на шиї, а чорний худі з написом «Game Over» був посипаний крихтами від учорашніх чіпсів.

— Тату, я вчора гуляв! — буркнув він, не відриваючись від екрана. — Хай Маріанна йде, вона завжди відмовляється!

Маріанна, дев’ятнадцятирічна студентка, сиділа за столом, втупившись у ноутбук. Її темне волосся було зібране у неохайний пучок, а під очима лежали тіні від нічної підготовки до іспиту з історії. На ній була розтягнута футболка з логотипом університету.

— Я? — фуркнула вона, відриваючись від екрана. — Олесю, це ти Барса захотів, то ти й виводь! У мене завтра залік, я не можу собаку щої години вигулювати!

Ганна, їхня мати, увійшла на кухню, витираючи руки об фартух з вишитими соняшниками. Її світле волосся було розкуйовджене після прибирання, а голос тремтів від втоми.

— Годі кричати! — сказала вона, ставлячи сковороду на плиту, де шипіла олія. — Василю, ти ж обіцяв зранку з Барсом піти! А ви, діти, зовсім обнажилися — завели собаку та й кинули на мене!

Василь, сорокап’ятирічний інженер, відклав місцеву газету, де читав про страйк на заводі. Його брови насупилися, а щоколода блищала від ранкового світла.

— Я? Ганно, я о шостій ранку на роботу їду! — гримнув він. — Це ж Олесь Барса випрошував, нехай і доглядає!

Барс, ніби відчувши бурю, заскиглив, випустивши іграшку — потріпаного гумнаОдного вечора, коли знову спалахнула суперечка про прогулянку, Барс схопив свій повідець і сам приніс його Олесю, ніби нагадуючи, що справжня родина завжди знаходить спільну мову.