ІСТОРІЯ ПРО СМАКОТУ КОТЛЕТ

**ПРО КОТЛЕТИ**

Не знаю, як інші самотні жінки, а до мене лізуть найдивніші істоти. Учора вночі, наприклад, лежу на ліжку, зітхаю. Начиталася новин, наїлася котлет, страждаю від душі.

Раптом із-за шафи почулося тихе скигління. Голосок тоненький, жалісливий.

«Воши, чи що?» думаю. «У Львові писали справжня навала. Невже й до Черкас дійшла? Втомилися, мабуть.»

Через десять хвилин «воши» замовкли й почали шкребти по підлозі.

«Зараз встану й дам по потилиці.» збрехала я.

Після тарілки котлет мені не встати. Якщо вночі схочеться в туалет доведеться котитися.

«Не треба по потилиці.» ввічливо попросили «воши».

«Говорячі.» подумала я крізь котлетний ступор. «Значить, не воши. Значить, сусід зїхав з глузду. Хто зараз не зїхав? Ну, я ще тримаюсь. Мені й зїхати нема з чого, а інші мучаться.»

«Воши» перестали шкребти, і в напівтьмі до мене почав підкрадатися щось пухнасте й довге. Зір у мене кепський, тож я мружила очі, намагаючись зрозуміти три речі: чи не діяли котлети як снодійне, і я вже сплю? Це три вуха чи три рога? І звідки у нас у підїзді такий високий невідомий сусід? Усіх високих я записую у блокнотик у мене колекція.

«Володимир Степанович?» спробувала впізнати незнайомця.

«Холодно.» відповіла вежа й одразу вдарилася лобом у люстру. «Ойййй!!!»

«А хто тоді?»

«Дід Пихто.» захихикав довгач, простягнув до мене довгі-предедовгі чорні лапи й сказав: «УУУУУУ!»

«Я на Галівін теж фарбувала нігті в чорний. У вас гель-лак, чи свої?»

«Свої.» образився довгач.

«Незручно, мабуть, з такими пазурями в носі копирсатись.»

«Я не зрозумів! Тобі не страшно?»

Тут він наблизив до мене свою страшну морду і виявилося, що в нього таки три вуха: два звичайних, а третє на скроні, схоже на величезну шишку.

«Мені наступного тижня книгу здавати, а я лише три сторінки написала. До того ж іпотека й розлучення. Я доросла жінка, вибач. Лякай мене птозом, бринзею.»

«Наші кажуть, що ти й у пять років не верещала. Одного горщиком укокошила. У нього й досі голова набік.»

«Тоді навіщов приперся?»

«Затишно в тебе.»

«Це через котлети. Хочеш?»

«Хочу.»

«Тоді сам біжи, мені не піднятися.»

Страшномордий гість метнувся чорною тінню на кухню й повернувся з чаєм (налив, собака, у мою улюблену кружку!), котлетами й бутербродами. А в зубах яблуко затиснув. Прямо як я, тільки волосся густіше.

«Угощайся.» простягнув він тарілку.

«Що?»

«Питаю хочеш? Бери, я багато взяв.»

«Із задоволенням, але вже не влізе.»

«А на вигляд така містка жінка, як удав у окулярах.»

«Дякую за комплімент. Лягай поряд.»

Я подалась, і ми трохи полежали разом. Було добре. Ніч, чавкання, запах котлет. Що ще потрібно для спокою душі й тіла?

«Може, до сусідки на третій поверх спустишся? Вона старенька, їй багато не треба.»

«Я вчора в неї був. Вона в мене табуреткою запустила.»

«Ото ж звідки шишка.»

«Ага.»

І ми ще півгодини полежали поруч, зітхаючи кожен про своє.

Може, попрошуся до них. Здорово, мабуть, так шарпатися по чужих квартирах і жувати безкоштовні котлети. Тільки на голову треба щось міцне. Каструлю, наприклад…