Вона не здатна брехати під захисним куполом

В давні часи, у мальовничому місті Львові, жив хлопець на імя Роман Коваль. У школі він не відзначався прикладною поведінкою, але вчився на відмінно. Вчителі хвалили його за розум, але часто лаяли за жарти та бешкети. Дівчата з класу обожнювали його, а він цим користувався, міняючи їх, як рукавички.

Однокласниця Олеся вчилася з ним з першого класу. Вже в шостому вона раптом усвідомила, що занадто повна, а однокласники її дражнили «булочкою». Звикла до глузувань, але з віком їй ставало прикріше. Особливо коли дівчата почали шепотітися про хлопців хто кому посміхнувся, хто за коси потягнув. А Олесю ніхто не чіпав, тільки іноді кидали образливе прізвисько. Вдома вона плакала:

«Мамо, чому я така товста? Чому я одна така в класі?»

«Доню, не журся, заспокоювала мати. Виростеш, все зміниться. Ти ж ще дитина».

Але вона знала: донька справді була повненькою.

Найжорсткішим був Роман. У старших класах, коли він зустрічався з пишною і гордовитою Маріанною, він підтримував її, коли та насміхалася з Олесі. Можливо, хотів виглядати краще в очах дівчини. Вони травили Олесю, а вона мовчала, лише сльози котилися по її щоках.

Час минав. Школа закінчилася. Роман вступив до будівельного університету, Маріанна до медичного коледжу, а Олеся до політехніки. Після випуску вони більше не бачилися.

Одного разу Роман повертався з озера в Києві, де з друзями відзначав премію. Раптом він помітив дівчину, яка годувала качок. Вона підняла на нього очі блакитні, глибокі, як небо. Він загубився в них. Одразу відійшов від компанії, підійшов і простягнув руку:

«Роман. А ваше імя, чарівна незнайомо?»

Вона взяла візитку, нахмурилася й повернулася до качок. Він кинувся слідом:

«Пробачте, якщо образив. Трохи перебрав з друзями. Подзвоніть мені виправлюсь».

Наступного дня він не відходив від телефону. Після обіду прийшов повідомлення: «Олеся».

Радісний, він запросив її на побачення. Вечором стояв із квітами, аж поки вона не зявилася. Зустріч пройшла чудово.

День за днем Роман відкривав Олесю з нових боків: добра, розумна, вязала, грала в теніс. Він закохався, хоча до цього мав чимало жінок. Навіть жив із однією дівчиною два роки, але розійшлися. Та Олеся була іншою схожою на двадцятирічну, хоча їй було вже двадцять вісім.

Єдине, що його бентежило її віра. Вона ходила до церкви, дотримувалася постів. Він боявся заговорити про це: «Може, у неї травми з минулого? Чому вона не додає наші спільні фото?»

Але вирішив кожен має право на особисті межі.

Через півроку він запропонував їй переїхати разом.

«Пробач, Романе, але я вважаю рано. До того ж я віруюча. Жити з чоловіком буду лише у шлюбі».

Він не образився, навпаки побачив у цьому мудрість. Одного разу, після успішного проекту, запросив її у подорож до Одеси.

«Поїдемо!» радо погодилася вона.

Дорога здалася миттєвою безперервні сміхи й розмови. У кафе він раптом сказав:

«Будь моєю дружиною? Куплю тобі перстень».

Олеся нахмурилася:

«Я ж казала я віруюча. Ти ж ніколи не був у церкві. Спочатку покаяння, сповідь, потім благословення батьків».

Він побачив куполи храму: «Ходімо!»

У церкві він підійшов до священика:

«Хочу сповідатися. І поговорити про вінчання».

Священик пояснив: спочатку треба підготуватися. Та все ж вислухав сповідь. Роман згадав лише частину гріхів.

А потім знову запропонував Олесі заміж.

Вона вийшла мовчки. Він наздогнав її:

«Чому мовчиш?»

«Не можу брехати під куполом. Ти справді мене не памятаєш? Я Олеся Бойко, твоя однокласниця».

У нього закрутилась голова. Він присів на лавку.

«Тепер згадав Ти ж була» він замовк.

«Мінус сорок кілограмів», прошепотіла вона.

Роман сидів, приголомшений. Сором за шкільні роки накрив його. Він згадав, як батько Олесі колись схопив його за комір:

«Якщо ще раз образиш мою доньку не покарай Біг».

Це було у восьмому класі.

«Так, я змінилася, сказала вона. Почала вірити, спортом зайнялася. Священик навчив мене пробачати. Але сьогодні я зрозуміла не пробачила тебе. Навіть під куполом не змогла брехати».

Вона пішла.

Роман довго сидів біля церкви. Священик пригостив його чаєм, вислухав щиру сповідь.

Вдома він набирав Олесин номер без відповіді.

Тоді вперше у житті звернувся до Бога:

«Господи, допоможи. Нехай вона пробачить мене».

Залишалася лише надія.