Щастя не знайдеш у самотності

Щастя не в самотності

Не дуже молода, але зі блиском у очах Оксана Михайлівна після сніданку вимила чашку з-під чаю, неспішно зварила каву й кинула погляд у вікно.

Скільки років одне й те саме. Годинник, шибка, розгорнута книга на підвіконні та самотність. Як же я сумую за чоловіком, який так рано покинув мене, часто думала вона.

Десять років тому поховала свого коханого. Біль з часом притупився, та до самотності важко звикнути. Спочатку їй здавалося, що він поряд, але потім і це минуло. Вона навіть помітила й подумала:

Кохані йдуть не з дому, вони просто тихо зникають із душі, звісно, з часом.

Останніми роками самотність ставала тягарем. Вже навіть думала знайти такого ж самотнього чоловіка. Оксана Михайлівна оглядалася навколо, спокійно, без поспіху, зупиняючи уважний погляд на чоловіках.

А що, можливо, є така ж доля, така ж самотня душа, а раптом думала вона, і від цих дум колишній сум розвіювався, а в утомленій самотністю душі загравала ніжна мелодія.

До речі, Оксана давно помітила самотнього полковника у сусідньому підїзді. Її подруга Надія мешкає з ним на одному поверсі, а її чоловік Тарас дружить із відставним військовим.

Надія давно розповідала Оксані про свого сусіда.

Яків теж самотній, зауваж, Оксанко, теж удівець. Донька є, але далеко, у власній родині. Навіть згадує рідко. Серйозний чоловік, але з моїм Тарасом знайшли спільну мову жартують, іноді виїжджають на рибалку. Придивись, Оксано, придивись. Чого ти все самотністю за руку гуляєш? Краще удвох

Не знаю, Надю Як я перша підійду до нього з таким? Та й ініціатива має бути від чоловіка, говорила Оксана, адже так її виховали. Колишня вчителька, жінка з інтелігентним смаком, у елегантному віці. Начитана, з нею розмовляти цікаво.

Яків Степанович, справді полковник у відставці. Стрункий, високий, з сивиною у волоссі, у окулярах. Ходить прямо, мов строєм, ледве згинаючи коліна. Але він був цікавий. Оксана непомітно провожала його поглядом, коли той проходив повз, киваючи із звичним:

Доброго здоровя вона відповідала тим же.

Іноді дивилася на нього значущим поглядом, та він був нерозгаданий. Бабусі на лавочці біля підїзду тільки й говорили про нього. І коли він проходив, обговорення починались знову. Степанівна говорила:

Чула, що цей полковник колись дістав поранення у гарячій точці, і тепер почуття у нього відсутні.

Ой, звідки тобі знати, Степанівно! перебивала поважна Ганна. Мій син казав, що довгі години у оптиці підірвали його зір, тож окуляри носить.

А я чула, що він із тим чоловічим частинам не в ладах, тому й не дивиться на жінок, несла Світлана, недавня пенсіонерка, яка вже давно шукала пару.

Байки про полковника крутились постійно. Мабуть, тому що він самотній, а жінок вільних багато. Оксана теж іноді думала про нього.

Цей Яків Степанович чоловік із таємницею. Чим він займається у самотності? Може, як і я, книги читає? Адже він військовий, напевно, кіно про війну дивиться. Я теж таке люблю. Якщо так, то вже є спільний інтерес. А ще я люблю вірші, ось наприклад:

Уже смеркає. Вітер і мряка. Я нікого не чекаю. Ти не прийдеш Люблю вірші про самотність, чи то тому, що давно сама, чи просто сентиментальна.

Так і жила Оксана Михайлівна. Раптом дзвонив телефон вона аж здригнулася, захоплена книгою, побачила, що Надія.

Оксанко, добрий вечір, що робиш? Чекай, вгадаю: сидиш із книжкою, сміялася подруга.

Так, вгадала, Надю, відповіла вона. А чим мені вечорами займатися? Дивлюся телевізор, іноді в інтернеті, але книжки люблю більше.

А ми тут із Тарасом плани обговорюємо. Я ж дзвоню, бо завтра в мене день народження, памятаєш?

Ой, пробач, Надюсю! Ось дурна голова, зовсім забула, щиро зізналася Оксана.

Дякую, що нагадала, соромно було б не привітати. Хоч може й згадала бНаступного дня Оксана й Яків вийшли на прогулянку до парку, тримаючись за руки, і вже ніхто не сумнівався, що їхні душі знайшли одна одну.