Під зоряним небом: Останній шлях

Прощання

Глуха та темна ніч відступала, наближаючи неминучий момент розлуки. Світало. Варвара всю ніч просиділа біля труни свого чоловіка, роздумуючи про їхнє спільне життя з Петром. Обоє вже стояли на порозі старості.

Петро мій прожив сімдесят шість років, міг би й ще, якби не хвороба, думала Варвара, яка була на три роки молодша.

Добрим чоловіком і батьком ти був, Петре, промовила вже вголос, коли в вікно пробивався світанок, і його обличчя стало виразнішим, ніж уночі при свічках. Вірним був, хоч спокуси перед тобою було чимало ех, як швидко пролітає життя.

Цілу ніч спогади колихали її душу, ніби перегортала сторінки книги, повної сумів і радощів. П’ятдесят три роки разом це не мало.

Коли Петро зрозумів, що не підведеться, постійно говорив дружині:

Варко, це Бог мене карає за мої гріхи, мабуть, не так жив, не так думав.

Не бій себе, Петре, хороше життя ти прожив, заспокоювала вона. Не пив, не гуляв, як інші, нас із дочкою любив. Сам не знаєш, що говориш, які там гріхи?

А він слухав і заспокоювася.

Вже розвиднилося, на кухні метушилася дочка Оксана, що приїхала з міста сама. Чоловіка в неї не було давно розлучилася, а її донька, онука Варвари, недавно народила другого малюка, тому й не приїхала. Не попрощається онука з дідом. Та й що вже тепер, зате в дитинстві в них усі канікули проводила.

Так сталося випорхнула Оксана з дому, єдина їхня донька. Двоє дітей померли: один на другий день, другий за тиждень. Як тряслася тоді Варвара над дочкою, як оберігала. Та Бог дав їй життя.

Ще до закінчення школи Оксана заявила:

Мамо, тату, після школи їду до міста, не хочу в селі жити. Розумію, що виросли мене одну, і повинна вам у старості допомагати, але в місті життя цікавіше.

Ну що, я не проти, одразу згодився батько, а мати піднесла до очей кінчик хустки, якою була повязана.

Ой, доню, як же ми тут без тебе хотіла й заплакати, та Петро суворо глянув на неї.

Що ти, мати, хай донька свою дорогу робить. Нехай у люди вибється. Доярок у селі й без неї вистачить.

Варвара в душі згоджувалася й розуміла, але боялася відпускати дочку саму до міста. Виїхала Оксана, вступила до технікуму, вивчилася на товарознавця. Потім вийшла заміж і вже не повернулася під батьківський дах.

Варвара з Петром майже все життя прожили удвох, працювали в колгоспі, жили злагоджено, без скандалів. А як постаріли, стали онуку на літо забирати. Та вона виросла і забула дорогу до них. У неї своє життя, хоч дід із бабою сумували.

Онуку брали на сінокіс, полюбляла вона потім у річці плескатися. Варвара навіть усміхнулася, згадавши, як онука верещала, коли дідусь заносив її у воду і відпускав, вчив плавати і навчив же

Мам, ти про що? несхВарвара важко зітхнула, тримаючи в руках старий годинник, який колись подарував їй Петро, і зрозуміла, що найважливіше в житті не кількість прожитих років, а вірність, любов і теплі спогади, які ніхто не забере.