Бабуся знайшла на вулиці маленького левеня та виростила його вдома, ховаючи від сусідів: але одного дня вони зайшли до неї й побачили щось жахливе

Колись давно бабуся, повертаючись із базару, почула ледь чутний писк із-за сміттєвого бака. Там, у брудній картонній коробці, лежав крихітний кошеня з жовтими очима. Вона подумала, що це звичайний кіт худий, тремтячий, ледве живий від холоду. Серце стиснулося від жалю. Загорнула його в хустину, притиснула до грудей і понесла додому.
З того дня він став її супутником. Бабуся дала йому імя ніжне, домашнє. Кошеня їло з задоволенням, росло. Лапи ставали все більшими, шерсть густішала, а погляд важким.
Через пару місяців бабуся вперше побачила, як він спритно роздер кігтями стару подушку. Тоді й прийшло страшне усвідомлення: це не кіт. Це справжній лев.
Але вже було пізно. Лев став її другом, її втіхою у самотності. У бабусі не лишилося рідних, а ця істота стала її сенсом життя. Вона ховала звіра від сусідів, завішуючи вікна й рідко виходячи з дому.
Усі гроші бабуся витрачала на мясо пакети зі свининою та яловичиною зникали так швидко, що продавці в крамниці почали шепотітися.
Та бабуся не звертала уваги. Вночі «кошеня» спало поруч, муркотіло по-своєму низьким, гудзким риком, а вона гладила його мяку гриву, ніби звичайного кота.
Сусіди помічали, що бабуся стала дивною. Ввечері з її хати іноли лунали важкі кроки, немов хтось пересував меблі чи ходив навшпиньки. Люди жартували: «У неї щось коїться». Але одного разу жарти скінчилися бабуся цілий тиждень не виходила на вулицю.
Сусідка, схвильована її відсутністю, покликала дільничного, щоб перевірити, чи все гаразд. Коли двері обережно відчинили, у хаті було тихо. Та через мить сусідка скрикнула від жаху, побачивши це
На дивані, під теплою лампою, у півтемряві сидів він великий, золотистий лев. Його морда була випачкана чимось темним. А на ліжку в кімнаті лежала бабуся мертва вже кілька днів.
Вона пішла тихо, уві сні, а її улюбленець спочатку просто лежав поруч. Та на четвертий день голод дався взнаки, і він почав шматочок за шматочком куштувати її тіло. Червона доріжка простяглася з кімнати в кімнату.
Лев не намагався втекти, коли бабуся померла. Він не знав, яке життя чекає його за дверима, адже змалечку жив у цьому домі.
Ось чому кажуть дикий звір завжди залишається диким, хоч як його не приручай.