Мама, ми тут… не самотні! — із сміхом сказав чоловік, коли в кімнату радісно увірвався гість. Наступного дня її чекав сюрприз.

Мамо, ми зараз не самі! гукнув чоловік, коли теща вдерлася без стуку! Наступного дня її чекав сюрприз.

Ну, хто з таким не стикався? Одразу після весілля мій чоловік, добра душа, урочисто вручив своїй матері, Марії Степанівні, ключі від нашої хати. І з надуманою важливістю додав: «Мамо, це на крайній випадок, раптом щось станеться». Та я ж знала цей «крайній випадок» у неї траплявся через день.

Уявіть: сидиш у хаті, відпочиваєш, у старому халаті, з маскою на обличчі. І раптом скрегіт у замку. У мене аж серце в пяти!

Влітає Марія Степанівна, бадьора, як завжди, з перевіркою. «Ой, а чому у вас куточок не прибраний?», «Оленко, суп трохи несолодкий!», «Штори треба було крахмалити!». Не теща а ціла санслужба з рейдом!

Я спочатку мовчала. Що казати? Чоловікові натякала, мовляв, коханий, може, це не дуже вдалий вихід. А він лише махав рукою: «Та годі тобі, це ж мама! Вона ж добра душа». Оці «добрі наміри» мене одного разу таки доконали.

Було це у пятницю. Чоловік прийшов з роботи втомлений, а я вирішила його здивувати. Готувала його улюблені вареники, купила пляшку доброго вина.

Одягла найкращу білизну, що роками лежала в комоді, запалила свічки. Одним словом створила романтичну атмосферу.

Сидимо, кутяємо вино, він уже розтанув, обіймає, шепоче солодкі слова І тут о Боже! клац! Скрегіт у замку.

Я ледь не провалилась під підлогу! Двері відчиняються і на порозі Марія Степанівна з мішком яблук. «Ой, діточки, я вам яблучко з саду привезла! Чого ви в пітьмі си Ой-ой!» і завмерла, побачивши мене в такому неоднозначному вбранні.

Чоловік, червоний, як буряк, схопився й закричав:

Мамо, ми тут не самі!

А вона, навіть не збентежившись, відповіла:

Ну і що? Я ж не чужа! Куди яблука покласти?

Ну, ви розумієте? Вечір зіпсувався назавжди. Я кинулася в спальню, накинула перший-ліпший халат і не виходила до самого кінця. Коли теща пішла, ми поговорили. Точніше, говорила я, а він слухав. Вилила все і про куточки, і про суп, і, звісно, про сьогоднішнє пригода.

Ти розумієш, що це вже занадто?! кричала я. Це наша домівка, наше місце!

А він що з нього взяти? Дивився, як зацькований, і бурмотів:
Олю, та заспокойся. Це ж мати Вона ж не зле

І тут мене осяяло. Я зрозуміла слова тут не допоможуть. Якщо чоловік не може захистити наш дім, то це зроблю я. План виник миттєво.

Наступного ранку, поки він спав, я викликала майстра. До десяти прийшов чоловік і за півгодини замінив замок.

Ввечері я поклала перед чоловіком один-єдиний ключ.

Що це? спитав він.

Це твій ключ, любий, спокійно відповіла я.

А де другий? Для мами?

Другого немає. Тепер ключ тільки у нас.

Його обличчя було безцінним! Він замість відповіді щось пробурмотів, але я зупинила його:

Зараз побачиш.

І справді о восьмій почувся скрегіт у дверях. Раз, два потім дзвінок.

Я подивилася на чоловіка:

Іди відчини. Мама прийшла.

Теща стояла на порозі з пиріжками, не розуміючи, чому ключ не працює. Чоловік щось лепотів, а я вперше відчула себе справжньою господинею у своїй хаті.

Скажіть я перестаралася? Чи іноді новий замок єдиний спосіб навчити людей поважати кордони?

Дякую, що дочитали! Ваші історії теж цікаво почути.