Тут я поїм досхочу, а не твою неїстівну страву!” — скрикнув він, але моя відповідь змінила його колір обличчя.

Хоч тут нормально поїм, а не твою манну кашу! буркнув чоловік біля шведського столу. Але моя відповідь у його тарілці змусила його збліднути, мов відьмак перед хрестом.

Ті, хто давно у шлюбі, знають: чоловіки поділяються на два типи. Одні їдять усе, що покладеш, і дякують, як бог на душу покладе. А інші як мій Василь. Для нього кожна моя страва наче виклик на дуель.

Тридцять років разом і що я чула? «Суп пересолений», «Каша суха», «Мати готувала вареники, як пух, а не твої гумові галушки». Ну просто золото, а не чоловік!

Чесно? Я вже й сама почала вірити, що нема у мене кулінарного хисту. Але ж старалася, як та козачка на ярмарку! Читала рецепти, дивилася «Смачно!» на телебаченні.

Готувала йому і сирні корзиночки, і гуся з калиною на Різдво, і борщ по-полтавськи, щоб навар був, як сльози. А у відповідь скривлений вираз і постійне: «А мама робила краще»

А потім здоровя його підвело. Лікар, суворий, немов дід Мороз у квітні, засумнівався: «Василю Івановичу, ще один такий стрибок тиску і можеш не підвестися. Ні жирного, ні солодкого, ні смаженого». І хто, як гадаєте, став його дієтологом? Я.

Готувала на пару, запікала без олії, сіль лише на кінчику ножа. А він бурчав, ніби ведмідь після сплячки: «Травиш мене, жінко, як ту худобу!».

Коли ми поїхали до Карпат у санаторій з «все включено», я відчула полегшення. Подумала: нехай їсть у ресторані, побачить, що не все золото, що блищить. Та не тут-то було

Щойно побачив шведський стіл, Василь втратив розум. Ходив між стравами, мов той вовк у лісі.

Його тарілка була як майданчик для будівництва: знизу плов із салом, зверху шашлик, збоку олівє, а ще й бургер на закуску. Я шепотіла:

Ваську, лікар же казав Памятаєш, як минулого тижня лежав із манітком?

Він махнув рукою:

Та годі, Оленко! Я ж у відпустці! Заплатив гривні буду їсти, що хочу!

От сидить він, чавкає, мов той кабанчик, а я сиджу поруч з огірком і почуваюся, як та вязень при наглядачі.

Дні минали. Він обїдався, я мовчала. Він хвалив кухарів, я мовчала. Дзвонив синові, розповідав, як «відновлює сили», а я кусала губи. Але одного вечора терпець урвався.

Ми вечеряли. Я взяла салат і курячу грудку. А Василь, як завжди, навалив собі горищу, від якої мені аж млосно стало.

Відкусивши жирну ковбасу, він задоволено скривився:

Оце справжня їжа! Соковита, пекуча! А не твоя дитяча манна каша!

Дівчата, я мало виделку не впустила. Тридцять років біля плити і все для того, щоб почути «манна каша»?!

В ту мить усе, що я тримала в собі, вирвалося назовні. «Добре, любий, подумала я. Хочеш справжньої їжі? Отримаєш!»

Наступного вечора я йшла до зали, мов та кішка на мишей. Василь, нічого не підозрюючи, вже вибирав страви. Я підійшла й солодко промовила:

Василю, сядь, відпочинь. Сьогодні я сама тобі накладу. Бо ж ти мій чоловік, маю тебе шанувати.

Він здивовано подивився, але послухався. А я взяла величезну тарілку.

Три реберця, смажені до чорноти. Гора картоплі, залитої майонезом. Гострі чебаки, курячі ніжки, сирники у маслі. А зверху три різні соуси, щоб ніяк не було сухо.

Кухар очі витріщив мабуть, подумав, що я годувати збираюся цілу роту.

А я, мов та господиня на весіллі, піднесла цю «радість» до столу й поставила перед Василем.

Їж, любий! Хотів смачно? Ось тобі смачно!

Говорила голосно, щоб усі чули. Люди оглянулися. Хтось сміявся, одна бабуся навіть підморгнула. А Василь Він зблід спершу, потім почервонів. Побачив у моїх очах не любов, а спокусу.

Ти це що? прошепотів він.

А що таке? дзвінко відповіла я. Це ж «справжня їжа», як ти казав. Смачного!

Він завмер, мов той заєць перед стрілецьким стволом. Зїсти здоровю шкода. Відмовитися соромно.

Хвилин пять він мовчав, потім тихенько відсунув тарілку. Решту відпустки їв тільки овочі й кефір. І на мене дивився, як на ту полудницю, що в полі зявляється.

От вам історія. Часом треба показати, де раки зимують, а то забуваються. Але краще, звісно, без таких експериментів. Любов то любов, а здоровя один раз дається.