Втрачене не повернути: історія про справжнє щастя

Кого не збережеш того не повернеш: казка про справжнє щастя

Ой, діточки, сідайте коло мене, бо вітер за вікном виє, а в серці старому історії шелестять, наче сухе листя. Слухайте ж, як колись на нашій землі траплялося

Було це давно, коли річки були глибші, а люди щиріші. Жила в селі молода дівчина на імя Оксана. Гарна, як вишня в цвіту, добра, як тепла корова на вечірньому дійниці. Усмішка її гріла, як грубка взимку, а душа була прозорою, як криниця в полі.

Полюбила вона хлопця на імя Тарас. Красенем був високий, з очима, як дві темні сливи, і голосом, що дзвенів, наче дзвоник на ярмарку. Та біда гордість у ньому бурлила, мов окріп у горщику. Уявляв себе паном, немов увесь світ йому мав у ноги впасти.

Незабаром після весілля Оксана завагітніла. Пішли вони до лікаря, і той сказав: «Хлопчик буде». Ох, як же Тарас тоді радів! Скакав по селу, кричав, що син його стане або козаком, або сам гетьманом. У корчмі горілку роздавав, сусідам хвалився, наче вже бачив його на високій посаді.

Та доля любить жартувати. Коли настав час, Оксана народила дівчинку ніжну, тиху, мов зірку в темному небі. Назвали її Зоряна, бо світила вона матері, як та зірка вночі.

А знаєте, що зробив Тарас? Навіть не прийшов подивитися. Казав: «Мені треба воїна, а не дівчинку, її можна й у монастир віддати». Так і залишилася Оксана сама з дитиною на руках.

Куди йти? До кого бігти? Урешті пішла вона до старої хати, де жила тітка Галя. Ой, свята ж була жінка! І борщу нагодує, і дитину приголубить, і добрим словом підтримає. Бо, діти, памятайте: родина це не ті, хто дав тобі кров, а ті, хто серцем тебе обігріє.

Жили вони бідно, але чесно. Оксана працювала і вдень, і вночі: то на городі, то на ткацькому верстаті. Руки грубі від праці, спина ниє, але в серці тепло бо все заради донечки, яка росла розумною та доброю, з очима, як у матері.

Минули роки. Зоряна вже виросла, допомагала мамі і мріяла вчитися у школі. І от якось, повертаючись з базару, Оксана побачила біля дороги чорний, як смола, «богдан». Біля нього стояв чоловік у дорогому кожусі, з товстим ланцюгом на шиї. А поруч хлопчик, схожий на нього, як дві краплини води.

Оксана впізнала його одразу Тарас. Він теж глянув на неї і завмер. І саме тоді Зоряна, тримаючи матір за руку, спитала:

Мамо, а хто це?

Тарас поблід. Він побачив у цій дівчині себе ту саму усмішку, ті ж самі очі. Його кров, його дитина але виросла без нього. І тоді його, мабуть, пронизало: він сам відмовився від цього щастя.

Він хотів щось сказати. Може, «пробач», може, «я був дурень». Але слова застрягли в горлі. Бо що він міг тепер? Минуле не повернеш, а довіру не купиш навіть за всі гроші світу.

Оксана лише міцніше стиснула руку доньки і тихо промовила:
Не звертай уваги, серденько.

І вони пішли далі. Може, і не багато мали, але мали найголовніше любов і тепло. Бо, діти, знайте: щастя не в багатстві, не в гарному вбранні. Воно там, де тебе чекають і люблять.

А Тарас Він так і залишився з порожнечею в душі, навіть серед золота. Бо хто не береже любов той потім, хоч усі скарби зібери, все одно буде самотнім.

Отак воно буває. Цінуйте тих, хто поруч, бо іноді втрачене вже не повернути.