Справжнє кохання за межами зовнішності

**Щоденник Антоніни Василівни**

Сьогодні згадала історію, що досі болить, як застарілий суглоб. Кажуть: «Не купуй кішку в мішку а то й задушить». Так і вийшло у мого сина.

Жила я спокійно, працювала від зорі до зорі і город поливала, і хату до блиску витирала, і борщ варила такий, що сусіди з позіханням під вікна ходили. Синок мій, Віталійко, хлопець роботящий, золоті руки, душа відкрита. Та ось біда серце мяке, як тепла коровай. Кожну дівчину жалів, кожній вірив, а вже як закохався то й зовсім розум відбивало.

Привів одного разу до хати дівчину Соломійку. Здалеку красуня: очі, як два терни, вії наче віник, губи червоні, як папороть у восени. Але ж, як кажуть, «лице то не дзеркало душі».

Ще з порога відчула щось не те. Жіноче серце, як та собака вночі чує, де чужий. Шепнула синові:
Синку, мені вона не до вподоби. Гадаю, цій пташці лише гроші та розваги на думці.

І не помилилась. Перше, що зробила Соломія кинула ложку в мийку та сіла, ніби королева. Я ж, звикла до ладу, кажу:
Помий за собою.
А вона тільки носом крутнула:
Не хочу пальці псувати.

Подивилась я на ту ложку жирна, як після сала. Ну, думаю, може, не вміє?

Сину, ти ж не з нею одружитись збираєшся? питаю з тривогою.
А він тільки усміхнувся:
Так, мамо. Кохаю її!

«Любов сліпа полюбиш і козирю», кажуть. Незабаром весілля справили. Хоч і важко було, віддала їм бабину квартиру хай живуть.

Але одного дня пішла до них у гості. Ой, матінко Пилюка на шафі як сніг узимку, посуд у мийці гора, а на підлозі шкарпетки, ніби гриби після дощу. Соломія сидить, нігті пиляє, ніби роботи нема:
Я в собі шукаю натхнення.

А Віталій вже в боргах по вуха. Дружина йому: «Купи авто, нове, щоб усі заздрили!»
А гроші звідки? питаю.
Це не ваша справа, відрізала. Чоловік має забезпечувати, а я блищати.

Тоді й дала собі зарок: «Більше ні гривні».

Не минуло й року, приходить Віталій:
Мам, візьми позику.
Я лише похитала головою:
Ні, сину. Хто обіцяв той і викручуйся.

Повернувся додому, сказав, що авто не буде. І почалося Крики, істерики, двері гримлять, немов грім серед літа. Соломія верещала, що без машини вона «ніщо», доки Віталій не вигнав її. Незабаром і розлучились.

От і виходить: «Не та хата, що з позолотою, а та, де тепло». Бо що з тілої господині, якщо вона вміє лише нігті красити? Любов це не лише слова, а й руки, які працюють разом, і серце, яке дбає. Краще жити в злагоді, навіть якщо скромно, аніж у розкоші, але з вічною бійкою.