Сором у громадському транспорті: як не почуватися ніяково в маршрутці чи метро

Щоденник.

Сором у маршрутці.

Сьогодні ранок почався з дощу. Я, Олена Григорівна, поспішала до зупинки, міцно притиснувши до грудей невелику сумочку. Асфальт блищав після зливи, а небо було сірим, як завіса. У сумці лежало двісті гривень усе, що вдалося зібрати на ліки для чоловіка. Володимир Петрович знову скаржився на біль у спині, а лікар виписав такі дорогі таблетки, що пенсії не вистачало навіть на половину упаковки.

Маршрутка підїхала зі скрипом гальм. Я піднялася по сходинках, простягнула водієві десять гривень.

«Двадцять пять», буркнув він, навіть не глянувши на мене.

«Як двадцять пять?» здивовано перепитала я. «Учора було двадцять».

«Сьогодні двадцять пять. Ціни зросли», нетерпляче постукав пальцями по керму.

Я завагалася. Двадцять пять це значить, що на ліки залишиться ще менше. Може, пішки дійти? Але до аптеки кілометри три, а вдома чекає Володимир Петрович, мучиться…

«Тіточко, проходьте», почувся голос із середини салону. «За вами черга».

Обличчя моє спалахнуло. Я дістала з сумки ще десятку і пятірку.

«Дякую», пробурмотів водій, навіть не подивившись.

У салоні вільних місць не було. Хлопець у навушниках сидів, уткнувшись у телефон. Поруч дівчина щось друкувала, так само не піднімаючи голови. Посередині жінка з дитиною на руках колихала її, напівспіваючи.

«Сідайте», раптом сказала вона, кивнувши на своє місце. «Мені все одно стояти, він не дає сидіти».

«Та що ви, дякую», заперечила я.

«Та сідайте вже», наполегливо повторила мати. «Видно ж, що втомилися».

Я з вдячністю опустилася на сидіння. Малюк подивився на мене великими очима й раптом усміхнувся.

«Який гарненький», не втрималася я. «Скільки йому?»

«Вісім місяців. Зубки ріжуться», зітхнула мати.

Ми розговорилися. Виявилося, що вона везе дитину до лікаря, а я в аптеку.

На наступній зупинці зайшла літня жінка з паличкою. Водій нетерпляче зауважив:

«Швидше, бабусю, час гроші!»

Ніхто не встав.

«Молодий чоловіче», звернулася я до хлопця в наушниках, «може, поступитеся місцем?»

Він неохоче вийняв навушник.

«Що?»

«Допоможіть жінці».

Він підвівся, не відриваючись від екрана.

«Дякую, голубко», сказала бабуся. «Добрі люди ще трапляються».

Мені стало соромно. Я теж не одразу її помітила.

Маршрутка різко гальмувала, дитина заплакала.

«Обережніше!» обурилася мати.

«Дороги такі», відповів водій.

Розмова почалася сама собою. Хтось згадав кондукторів, хтось стару вартість проїзду. Навіть хлопець у наушниках раптом вставив:

«Може, ми самі стали байдужі? Усі в телефонах, нікого не помічаємо».

Бабуся оживилася.

«Онук у мене теж так сидить. А от слухатиме, як я з дідусем познайомилась? У трамваї було…»

І почала розповідати.

Салон затих. Хтось усміхався, хтось згадував своє.

Я зрозуміла, що настрій змінився. Раніше я була розгублена через ціни, а тепер наче зігріта.

Перед виходом я дала матері десять гривень:

«На морозиво малому, коли зубки пройдуть».

Вона спочатку відмовлялася, але потім з вдячністю взяла.

Аптека виявилася там, де сказав хлопець. Ліки я купила, і ще залишилося на шоколадку для онучки.

Вдома Володимир Петрович здивувався моєму настрою.

«Що таке веселе сталося?»

Я розповіла.

«Ми часто забуваємо, що навколо живі люди», сказав він.

Так і є. Сьогодні я зрозуміла: соромитися нема чого. Ми всі в одному житті. І якщо підтримувати один одного стає тепліше.

Навіть у маршрутці.