З життя
Що я, стара вже? Немічна? — голос матері затремтів від образи. — Та я ще ого-го!
Що, я вже стара? Немічна? голос матері дзвенів від образу. Та я ще ой-ой-ой!
Соломійко! Соломійчику! Та скільки можна тебе кликати?! голос матері лунав по всій хаті, пробиваючи навіть зачинені двері дитячої кімнати, де Соломія намагалася вкласти трирічного Данилка.
Мамо, зачекай хвилинку! Синочок засинає! відгукнулася вона, гладячи хлопчика по спинці.
Які хвилинки?! Мені погано! Тиск скаче! Ти ж обіцяла принести ліки! у маминому голосі зазвучали знайомі істеричні нотки.
Соломія зітхнула. Данилко вже майже заснув, але тепер знову відкрив очі й дивився на маму тривожно.
Мамо, бабуся плаче? прошепотів він.
Ні, сонечко, не плаче. Спи, спи… Соломія поцілувала сина в чоло, але всередині у неї все стислося. Мама дійсно не плакала вона кричала. А це було ще гірше.
Ганна Іванівна сиділа на кухні, театрально приклавши руку до серця й важко дихаючи. Побачивши доньку, вона докірливо похитала головою.
Ось бачиш, до чого довела! Серце скаче, голова крутиться! А ти з онуком возишся! Я ж казала спочатку мені ліки, а потім вже дітей укладати!
Мамо, ну як же так можна? Дитина засинала, її не можна кидати на півдорозі. Данилко потім всю ніч гортатиметься, Соломія дістала з аптечки знайомі таблетки від тиску, налила склянку води.
А мені що, помирати, чи як? Ганна Іванівна образилася й відвернулася. Раніше ти так не робила. Раніше, як тільки я попросила, ти бігла. А тепер… Тепер у тебе сімя важливіша за рідну матір!
Соломія мовчки подала матері ліки й воду. Так, раніше вона дійсно кидала все й бігла за першим покликом. Був час, коли мамина прохання звучало саме як прохання: «Соломійко, серденько, принеси мені, будь ласка, ліки». А тепер це була команда: «Соломіє! Негайно дай таблетки!»
Мамо, випий ліки, полежи. Тобі полегшає, тихо сказала Соломія.
Полежу! Легко сказати! А хто вечерю готуватиме? Хто завтра Данилка до садочка збиратиме? Ганна Іванівна почала перераховувати свої обовязки, і з кожним словом її голос ставав усе більш обуреним. Я ж не прислуга тут! Я вам допомагаю, жертвую своїм здоровям, а ви…
Мамо, ніхто тебе не змушує готувати вечерю. Я сама можу, перебила її Соломія.
Ага! А коли ти готуєш? Після девятої вечора! Дитина голодна сидить, чоловік твій з роботи прийде теж їсти схоче. Ні, я не можу на це дивитися!
Соломія сіла на стілець навпро
Тиха вода під високим мостом
Мене звати Ірина Ковальчук, мені двадцять дев'ять, і я досі не знаю, як розповісти цю історію так, щоб у неї...
Прокинулась у труні під Двома Метрами Землі: Собака Рекса Почув Стук Ганни
Мене звати Оксана Бабенко, мені шістдесят один рік, я двадцять три роки працюю на кладовищі в Немішаєвому під Києвом —...
Мама Антона, а не суперприз
Мене звати Мирослав Дацюк, мені сорок один рік, я живу в Полтаві. Дружину мою звати Юля — молодша за мене...
Warsztat po teściu, czterysta tysięcy i klucz, którego już nie mam
Nazywam się Marek Wodnicki, mam czterdzieści dwa lata i przez jedenaście lat prowadziłem warsztat samochodowy przy ulicy Zbożowej w Bydgoszczy...
Sto pięćdziesiąt złotych Magdaleny Sikory
Pod Krakowem, na starym trakcie w stronę Zakopanego, kelner ratuje bogacza po wypadku — a potem odkrywa, że dyrektorka hotelu,...
Kwiaciarnia na Grunwaldzkiej, gdzie odbierałam bukiet na trzydzieste urodziny
Pracuję w kwiaciarni na Grunwaldzkiej we Wrocławiu od jedenastu lat i myślałam, że wszystko już widziałam – wesela, pogrzeby, przeprosiny...
Nie mieliśmy ich rozdzielać
Miałam formularz ze schroniska przy Marywilskiej złożony w torebce od tygodnia, kiedy wreszcie zebrałam się na tę wizytę. Adoptowałam Rexa,...
Chłopiec z kosza pod plebanią w Lipnicy
Nazywam się Marek Sowiński i mam czterdzieści dwa lata. Piszę to, bo ksiądz Antoni już nie żyje, a ja przez...