Орендарка, яка змінила все: історія однієї квартири та її мешканки

Я, Ярослав Мирославович, сорокарічний інженер, пішов від дружини. Залишив квартиру, майно забрав лише стареньку «таврію», яка дісталась від батька. У неї й завантажив валізу з особистими речами.

Розподілом майна займатися не захотів: «Донька росте, нехай їй усе дістанеться».

З дружиною давно не було порозуміння; останнім часом вона лише вимовляла: «Грошей дай». Я віддавав зарплату, премії, тринадцяту, а їй чомусь завжди бракувало. Обіцяв сплачувати аліменти щомісяця та додатково допомагати доньці.

Спочатку жив у товариша, потім дали кімнату в гуртожитку, а як цінного спеціаліста поставили в чергу на житло. Було це у 90-х тоді ще можна було отримати квартиру від підприємства.

Два роки провів у гуртожитку, доки завод будував девятиповерхівку. А потім покликали до профкому:

Ярославе Мирославовичу, сказав голова, вам належить однокімнатна, але є варіант віддати двокімнатну, хоч і малогабаритну. Ви у нас класний фахівець, тому ось ключі.

Я аж знітився: «Дякую, звісно, радію, що тепер буде свій кут».

За місяць зібрав свої небагаті речі переважно технічні книжки й, завантаживши в ту ж «таврію», поїхав до нової квартири.

Ліфт ще не працював, тому піднявся на пятий поверх пішки. З хвилюванням підійшов до квартири 72, вставив ключ у замок.

«Що за диво? здивувався. Не підходить».

А за дверима почувся шепіт. Почав стукати, вимагаючи відкрити, але у відповідь тиша. Спустився, знайшов слюсаря, і ми відчинили. Всередині життя: речі ще не розставлені, стояли як попало. У передпокої мене зустріла жінка з перелякуним поглядом:

Не виїду, і виселити мене не маєте права, у мене діти!

Побачив двох хлопчиків, семи і восьми років, які теж боязко спостерігали. Пояснив, що це моя квартира, що в мене ордер, а вона заселилася незаконно.

Ну, спробуй вигнати мене з дітьми на мороз! відчайдушно кричала вона.

Я пішов. У профкомі все розповів. Виявилося, що жінка вдова, чоловік загинув, а вона з дітьми жила в аварійному бараку, де ще й алкаші ночували. Стужа проймала наскрізь, скільки не топи. Вона, Наталя, довго бігала по міськраді, але її постійно відсовували. І ось, не витримавши, заїхала у новобудову.

Виселятимемо, рішуче сказав голова профкому. Подамо до суду.

А можна якось мирно? запропонував я. Може, поговорити?

Спробуй, якщо почує, знизав плечима голова. Але навряд.

Я знову пішов до квартири. Там якраз лагодили зламаний замок.

Давайте по-людськи, сказав я. Ви ж зайняли чужу оселю.

А тобі справедливо її дали?

Так, я двадцять років на заводі, от і ордер.

А у мене діти, і я не збираюся з ними в дірі замерзати!

Розумію, але чому саме моя?

Так вийшло. Тобі ще дадуть, раз ти такий розумний.

Я пішов ні з чим. А тим часом справу про виселення запустили. До Наталі вже приходили з попередженням.

Коли дізнався, що її просто викинуть на вулицю, знову пішов до неї. Застав у пригніченому стані: очі заплакані, хлопці тісно притулились до матері.

Вам доведеться виїхати, адже я вже не можу жити в гуртожитку.

Вона важко зітхнула.

Чому місто не дає вам житло? Ви ж у черзі.

Ходила, почала Наталя. Але там сидить один мордатий, постійно мене відфутболює.

Поїхали, сказав я.

У міськраді, зазвичай несміливий, я раптом відчув силу. Пройшов до кабінету з Наталею.

У неї черга підійшла, а ви відсовуєте. Може, створимо комісію?

Начальник розмяк, заусміхався, пояснив, що за два місяці їй дадуть двокімнатну. Я навіть перевірив документи.

Якщо не дадуть влаштуємо перевірку.

Повернувшись, Наталя почала збирати речі:

Поїду назад, ви й так багато зробили.

Ось що, сказав я. Займайте вітальню, а я спальню. Живіть як квартирантка, але без плати.

Вона так здивувалась, що аж заплакала.

Я працював допізна, а вдома мене завжди чекала вечеря. Вранці Наталя готувала сніданок. Хотів дати грошей, але вона відмовлялась: «Хоч так вас віддячити».

Одного разу прийшла колишня дружина, яка три роки мене не цікавила.

От, прихистив собі кімнат