Бабусіна казка про любов і пригоди

Бабусина казка про Тараса й Олену

Ох, діточки, присідайте, розповім вам історію, яку тут, у домі для літніх, мені сусідка розказала. Мене рідня сюди відправила, то тепер тільки й роблю, що слухаю чужі оповіді та вам їх переказую. Отже, слухайте, що трапилося з Тарасом та його нареченою Оленою.

Жив собі Тарас, хлопець молодий, після навчання у Києві залишився. Місто шумне, вогні яскраві, життя біжить, як річка. Знайшов гарну роботу, зняв квартиру з видом на парк усе було добре. А батьки його прості селяни жили в селі, де час ніби зупинився. Городина, кури, старий телевізор знаєте, як у глушині. Тарас рідко їм дзвонив: то часу не вистачало, то сил.

Але одного дня, через два роки, вирішив відвідати батьків. Не сам, а з Оленою своєю нареченою. Каже: «Тату, мамо, це Олена, моє кохання, моє майбутнє». Відчинив двері, а там дівчина струнка, волосся рожевого кольору, як бузок, татуювання на руках, макіяж сміливий. Куртка шкіряна, джинси з дірками, чоботи на платформі не те, до чого в селі звикли.

Батько Тараса аж схопився з місця, ніби примару побачив. А мати прикрила рота рукою, ледь не скрикнувши.

Добрий день, тихо промовила Олена, роблячи крок уперед.

Мати відступила, немов від чогось небезпечного. Батько запитав: Це жарт, Тарасе? Це твоя наречена?

Так! різко відповів він. Ми любимо одне одного. Яка, чорт забирай, проблема?

Мати не витримала, скрикнула: Подивись на неї! Ніби з цирку вистрибнула! Що люди скажуть? А бабуся? Вона ж з переляку в лікарню потрапить!

Олена опустила очі, пальці їй тремтіли, але сліз не було лише давній біль у погляді. А Тарас їй: Ми живемо у новому столітті! Вона майстриня, дітей у дитячому центрі вчить, тварин рятує. Найдобріша людина, яку я знаю. А ви судите за зовнішністю?

Мати сіла на лаву, сили покинули її. Батько мовчки вийшов у двір, тиша нависла, мов перед грізою. Тарас прошепотів: Вибач, Олено, я не думав, що так вийде

А Олена раптом підняла голову, у очах гірка гордість: Я знайома з цим. Моя рідня теж мене не прийняла. Але я залишилася собою. Якщо твої батьки захочуть мене пізнати я готова.

Взяла його за руку, каже: Поїхали додому.

А надворі закрапав дощик, теплий, немов сльози неба. Дорога додому минула в мовчанні, Тарас так стискав кермо, що пальці побілі. Гнів, сором, провина. А Олена дивилася у вікно, спокійна, лише в очах втома.

Вибач, сказав він. Думав, вони спробують зрозуміти.

Тарасе, відповіла вона мяко, це їхній страх, не мій. Ти обрав мене. Це головне.

Минуло кілька днів. Життя йшло своєю чергою: ранкова кава, робота, вечори біля каміна. Тарас намагався забути ту зустріч. Думав, що питання закрите. Але одного вечора стук у двері. Відчиняє мати стоїть, у руках пакунок із варениками.

Привіт, сину, каже. Можна зайти? Хочу поговорити.

Олена вийшла з кухні, зустрілась із свекрухою поглядом і завмерла. Дві жінки мовчки вимірювали одна одну. Раптом мати промовила: Вибач, Олено. Я злякалася. Не тебе, а того, чого не розумію. Я помилялася. Ти не зовнішність, а душа. І ти мого сина щасливішим зробила.

Олена спочатку не повірила, але взяла вареники, тихо: Дякую.

Сіли за стіл, чай пили, сміялися, мати згадувала, як у молодості сама яскравими фарбами малювала. Не казка, а життя, де страхи іноді розчиняються.

Минуло два тижні. Мати почала дзвонити Олені, приїжджала в гості, сирники привозила, навіть порадилась, що подарувати племінниці. Тарас тішився, що між ними зявився звязок. Але одного дня повернувся додому тиша, мов у домовині. Мати сиділа, руки схрещені, обличчя похмуре. Олена біля вікна, не оберталася.

Що сталося? запитав він.

Запитай у неї, прошипіла мати. Чому приховала, що була заміжня? І що в неї син у дитячому будинку!

Олена повільно обернулася, у очах втома, але не сором. Я не приховувала. Не знала, як сказати. Народила в девятнадцять. Мати мене вигнала. Чоловік спився. Сина віддала, бо жила в підвалі. Але працювала, шукала його. За місяць заберу.

Мати звернулася до Тараса: Ти хочеш жити з такою? З її минулим?

Він подивився на Олену. І побачив не провину, а мужність. Хочу, твердо сказав. А якщо ти, мамо, її не приймеш більше не приходь.

Мати мовчки пішла.

Через місяць Олена забрала сина. Андрійко, малий, соромязливий, гучних звуків боявся. Тарас грав з ним, літачки складав, історії розповідав. Поволі хлопчик почав усміхатися.

А одного весняного дня мати повернулася. Без квітів, без слів. З книжкою каз