— Благаю тебе, донечко, змилуйся, вже три дні як я не їла навіть шматочка хліба, а грошей у мене зовсім не лишилося, — благала старенька продавницю.

Благаю тебе, дитинко, змилуйся наді мною, вже три дні, як я не їла ні крихти хліба, а в мене не залишилося жодної копійки, благала старенька продавчиню.

Морозний вітер пробивав до кісток, обвиваючи старі вулиці міста, ніби нагадував про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями і щирими поглядами.

Серед сірих стін і облуплених вивісок стояла жінка похилого віку, обличчя якої було пронизано мережею зморшок кожна наче розповідала окрему історію про біль, стійкість і згаслі надії. У руках вона стискала пошарпаний мішок, наповнений порожніми пляшками останніми уламками минулого життя. Очі її були вогкі, а сльози повільно скочувалися по щоках, ніби не поспішаючи зникнути в холодному повітрі.

Молю тебе, донечко прошепотіла вона тремтячим голосом, наче листок на вітрі. Три дні, як я не куштувала хліба. Не маю жодної копійки навіть на шматочок.

Її слова зависли в повітрі, але за скляними дверима крамниці продавчиня лише байдуже похитала головою. Погляд її був холодним, ніби вирізаний з криги.

Ну й що? відповіла вона з дражливістю. Це пекарня, а не пункт прийому склотари. Хіба не читаєш? На табличці чітко написано: пляшки здають у спеціальному місці, а там дають гроші на хліб, на їжу, на життя. Що ж я можу зробити?

Старенька збентежилася. Вона не знала, що пункт прийому закривається опівдні. Запізнилася. Запізнилася на ту крихту надії, що могла б врятувати її від голоду. Колись вона й подумати не могла про збір пляшок. Була вчителькою жінкою з вищою освітою, з гідністю і честю, яку не втратила навіть у найважчі дні. Але тепер тепер вона стояла перед кіоском, як жебрачка, відчуваючи, як гіркий присмак сорому наповнює її душу.

Ну добре промовила продавчиня, трохи помякшивши тон, треба менше спати. Завтра, якщо принесеш пляшки раніше, приходь, і я дам тобі їсти.

Донечко, благала жінка, дай хоча чвертинку буханки Я віддам завтра. Мені погано Я не можу Не витримаю цього голоду.

Але в очах продавчині не було іскри співчуття.

Ні, різко відрізала вона. Я не займаюся благодійністю. Сама ледве дотягую до зарплати. Щодня приходять такі, як ти, а я не можу годувати всіх. Не заважай, черга стоїть.

Поруч стояв чоловік у темному пальті, занурений у свої думки. Він здавався далеким, ніби перебував у іншому світі світі клопотів, рішень, майбутнього. Продавчиня вмить перетворилася, ніби перед нею зявився не просто покупець, а важливий гість.

Доброго дня, Павле Андрійовичу! вигукнула вона сердечно. Сьогодні привезли ваш улюблений хліб з горіхами та сухофруктами. А тістечка свіженькі, з абрикосом. Вишневі вчорашні, але теж смачні.

Добрий день, відповів він розсіяно. Дайте, будь ласка, хліб з горіхами і шість тістечок вишневих.

Може, абрикосові? запитала вона з посмішкою.

Неважливо, пробурмотів він. Нехай буде абрикосові.

Дістав товстий гаманець, вийняв велику купюру і мовчки подав їй. У цю мить його погляд випадково зачепив тінь біля кіоска і зупинився. Він побачив стареньку, яка стояла там. Обличчя її було йому знайоме. Дуже знайоме. Але память уперто не повертала спогадів. Лише одна деталь заблищала в свідомості старовинна брошка у формі квітки, приколота до її потертого жакета. У ній було щось особливе щось рідне.

Чоловік сів у чорний автомобіль, поклав пакет із покупками на сидіння й поїхав. Його офіс був недалеко, на околиці міста, у сучасній, але скромній будівлі. Він не любив показухи. Павло Шевченко, власник великої мережі магазинів побутової техніки, починав з нуля ще на початку 90-х, коли країна була на межі хаосу, і кожну гривню доводилося заробляти кровю і потом. Завдяки залізній волі, розуму і неймовірній працьовитості він побудував імперію, не покладаючись на звязки чи покровителів.

Його дім гарний котедж на околиці був повний життя. Там мешкали дружина Олена, двоє дітей Андрій і Дмитро і незабаром мала народитися довгоочікувана донька. Саме дзвінок дружини вирвав його з думок.

Павлусю, сказала Олена тривожно, дзвонять із школи. Андрій знову побився.

Кохана, не знаю, чи зможу зітхнув він. У мене важливі переговори з постачальником. Без цього контракту ми можемо втратити мільйони.

Але мені важко їхати одній, прошепотіла вона. Я вагітна, втомлена. Не хочу туди сама.

Не їдь, відповів він одразу. Обіцяю, знайду час. А Андрій отримає гарну лекцію, якщо не почне себе поводити.

Ти ніколи не вдома, сказала вона сумно. Приходиш, коли діти в