Близька, хоча й чужа

“Чужа, але своя, рідна”

Мамо Фаєчко, як ви тут? Ми з Антінком проходили повз, ідемо з крамниці, та й вирішили зайти, щось і вам принесли, обіймала Юстина свою нерідну матір.

Вони разом вирішили, що Фаїна й Юстина вважатимуть одна одну мамою й донькою. Фаїні вже під сімдесят, якщо точно шістдесят шість. Життя її щасливим не було багато лиха й болю довелося пережити.

Але тринадцять років тому Господь подарував їй Юстину. Ось так просто постукала в хату, Фаїна відчинила. На порозі стояла молода жінка, брудна, з синцями.

Заходь, дитинко, не бійся, тут я сама живу, так уже вийшло. Що з тобою? приговарювала Фаїна, допомагаючи зняти пошарпане пальто.

На дворі стояла осінь рання, але вже сира й пронизлива.

Як тебе звати? Я Фаїна Степанівна, але можна просто тіткою Фаєю.

Юстина, прошепотіла дівчина й заридала.

Поплач, поплач, полегшає, пестила її Фаїна, гладячи по волоссю.

Вона дістала аптечку, обробила подряпину на щоці, привела в порядок. Нагодувала гарячою юшкою, хоча від їжі дівчина спочатку відмовлялась.

Розпитувати не стала зрозуміла: сама розкаже.

Дякую, тітко Фає, дуже дякую. Я замерзла, не знаю, скільки йшла… Це яка село? У темряві не роздивилась, просто впала від втоми й постукала до вас.

Це Райгород, село велике. А ти звідки?

Ми з чоловіком жили у райцентрі… Він бив мене. Я завагітніла, а він вдарив. Так, що аж очі залилися кровю. Я вхопила пальто й втекла… Ідіти було нікуди я з дитбудинку.

Фаїна важко зідхнула:

Ну й натерпілась ти, доню. Та нічого я тебе не дам у обиду. Лише б з дитиною все гаразд було… Хочеш лишайся у мене. Я одна…

Так Юстина й залишилась. А потім народився син Антінко. Фаїна допомагала з малям, вважала його онуком, а Юстину донькою.

Фаєчко, а можна я тебе називатиму мамою? Адже Антінко ж тебе бабусею зве, якось спитала Юстина.

Звісно, доню. Я ж і так тебе донькою називаю. Ви ж мої рідні.

Так, мамо Фаєчко. Чужа, але вже своя, рідна.

Так і жили. Юстина влаштувалася на пошту хоч і була в неї освіта, але в селі вибору не було. Антінко підростав, Фаїна дивилася за ним.

Фає, та твоя Юстинка золото! І синок виріс чемний, хвалили сусідки. От тобі й доля. Рідна донька відвернулась, а Господь подарував чужинку…

Дякую Богові, що послав її тієї ночІ тепер, коли весняне сонце заглядало у вікна, Фаїна знала її серце вже ніколи не буде самотнім, бо любов не розрізняє кров і прізвища, а лише чує тихий шепіт душі.