Чекай на мене

Почекай мене

Притулився спиною до шершавої холодної стіни, заплющив очі. Здавалося, нікуди не йтиметься. Та за кілька хвилин змусив себе відірватися і дійти до ординаторської.

Через кілька годин він вийшов із воріт лікарні. Після двох кухлів міцної кави втома відпустила. Від самих воріт починалася невеличка алея, що впиралася в дорогу. Промені сонця пробивалися крізь листя, тремтіли на асфальті, ніби живі малюнки. Він не пам’ятав, щоб колись ходив цією алеєю — завжди їхав до лікарні на авто. А тепер раптом захотілося пройти цим дивним світлим шляхом, прищулюючись від сонця. Все одно вдома ніхто не чекав.

Богдан ішов повільно, насолоджуючись теплом, забутими тополиними вітрами. Літо переступило півдороги, і попереду чекала відпустка. Сьогодні він переміг, відібрав у старої з косою ще одне життя.

На одній із лавок сиділа дівчина у світлій сукні, схилившись над книгою. Паси рудого волосся закривали її обличчя. Богдану раптом несподівано захотілося побачити її погляд. Він підійшов до лавки й зупинився.

Дівчина перегорнула сторінку, наче не помічаючи його.

«Цікава книжка?» — спитав Богдан.

Вона ще трохи почитала, потім закрила її, закладаючи сторінку пальцем, щоб він побачив обкладинку.

«Любий мій чоловік», — прочитав він угору ногами.

Дівчина підвела голову. Обличчя в веснянках, але вони не піснили її — навпаки, додавали вогню. Виразні чорні очі, пухкі губи. Свіжа, наче перша роса. «Золота», — подумав він, дивлячись, як сонце палить її волосся.

«Медициною захоплюєшся чи автор подобається?»

«Подала документи до меду.»

«Тоді ми з тобою майже колеги.» — Богдан усміхнувся і сів поруч.

«А ви лікар?» — у чорних очах спалахнув інтерес.

«Хірург.»

«Ви?» — дівчина здивовано перепитала.

«А що таке? Не схожий? Чи тобі здається, що всі хірурги — сиві й мовчазні?»

Пухкі губи розтягнулися в усмішці.

«А який саме хірург?»

«Приємно, що ти знаєшся на тонкощах. Хотілося б сказати, що пластичний. Звучить благородніше. На жаль, я звичайний. Хтось же має вирізати апендицити та каміння з жовчного.»

Дівчина засміялася. Сміх був ніжний, як дзвіночок.

Чомусь йому захотілося здивувати її, показати себе досвідченим лікарем. І Богдан розповів, що будні його роботи позбавлені романтики з книжок. Відповідальність величезна. Адже в його руках — життя, а операційний стіл — це поле бою зі своєю тактикою. Згадав і про сьогоднішній випадок, прикрасивши розповідь думками про родину пацієнта, яка чекала та хвилювалася.

Спочатку дівчина дивилася насторожено, потім із захопленням. І під цим поглядом він почувався майже героєм. Розумів, що заносить, але не міг спинитися. Дуже хотілося сподобатися їй.

«Ви врятували життя і так спокійно про це кажете?»

«Це щоденність. Будь-яка операція — ризик.» Він усміхнувся. «А ти ким мрієш стати?»

«Я ще не вирішила. Треба спочатку вступити.»

Вона глянула на годинник і підскочила з лавки.

«Ой, я запізнююсь.»

«Біля лікарні моя машина. Пішли, я підвезу.»

По дорозі додому дівчина, Олеся, розповіла, що живе з тіткою Ганною, сестрою мами. У них є пес — старий спанієль Бурштин. Так назвав його тітин чоловік, поки був живий. А в тітки болять ноги, тож виводити Бурштина доводиться їй. А він старий, не може терпіти, і якщо запізнитися — буде біда.

«Строга?»

«Тітка Ганна? Ні, дуже добра. Вона взяла мене до себе, хоча в неї й здоров’я не абияке.»

«А звідки ти приїхала вчитися?»

«Я завжди тут жила. Коли я була в п’ятому класі, померла мама. У неї кілька днів болів живіт, але вона не йшла до лікарень. Я прийшла зі школи — а вона лежить непритомна. Викликала швидку. Виявилося — перитоніт. Тато після її смерті запив. Потім його знайшли під колесами маршрутки. Тому я з тіткою.»

Олеся вийшла з авто і побігла до під’яВона зникла за дверима, а Богдан залишився сидіти в машині, відчуваючи, як щось тепле і важливе назавжди пішло разом із нею.