Чому ти просиш мене розділити спадок?

**Щоденник**

Вечір у нашому затишному домі у Львові був спокійним. Я, Соломія, щойно закінчила мити посуд після вечері, мій чоловік Ярослав грав із сином Дмитром у шахи, а молодша донька Олеся прибирала своїх ляльок. Раптом дзвінок у двері став початком сімейної бурі. Моя мати, Надія Василівна, увірвалася в наші життя з докорами, що перевернули усе догори дригом. Її слова про совість і спадщину досі дзвенять у вухах, а біль від несправедливості розриває серце.

Ми з Ярославом переглянулися — гостей ми не чекали.

— Може, сусіди? — припустив він і піш відчиняти.

Але на порозі стояла мама з суворим поглядом.

— Мамо? Що трапилося?

— Трапилося, і ще як! — різко відповіла вона, прямувавши на кухню. — Думала, сама здогадаєшся, але бачу, що ні!

— Про що ти? — я відчула, як у грудях затяло.

— Як у тебе з совістю? — кинула вона. — Поділитися не хочеш?

— Поділитися? Чим? Говори ясно! — я не могла зрозуміти, про що йдеться.

Ярослав, зрозумівши, що розмова буде складною, тихо повернувся до Дмитра, залишивши нас удвох.

— Чай налити?

— Води налий! — буркнула мати, і по її тону стало зрозуміло — мирної розмови не буде.

— Як у тебе з совістю? — повторила вона, звужуючи очі. — Коли ділитимешся?

— Мам, я не розумію. Говори прямо!

— Спадщину від тітки Олени отримала, а з ріднею поділитися не поспішаєш! Все собі забрати хочеш?

Я завмерла. Дев’ять місяців тому моя тітка Олена, мамина сестра, заповіла мені квартиру, дачу й заощадження. Це було її рішення, і я вважала його справедливим — адже сама доглядала за нею останні роки.

— Чому я повинна з кимось ділитися, якщо тітка Олена заповіла все мені?

— Оце так! — спалахнула мати. — Квартира, дача, гроші — тобі! А я, між іншим, її сестра, законна спадкоємиця! Ми не ладнали, але це не означає, що тобі дістанеться все. А твоя сестра Марічка? Їй нічого?

— Мам, за законом ти могла б претендувати, якби була на пенсії й утримувалася тіткою. Але ти ще працюєш! А Марічка тут і рядом не стояла.

— Тобі нічого не лишиш? — голос матері затремтів.

— А чому має? Коли Марічка три роки назад виграла у лотерею двісті тисяч, жодним копійчаком не поділилася, — нагадала я.

— Не порівнюй! Двісті тисяч і твій спадок — небо й земля! — відрізала мати, штовхнула стілець і, не попрощавшись, вийшла.

Я лишилася на кухні одна, приголомшена. Ми з Марічкою завжди були різними. Я на п’ять років старша, закінчила медичний, працюю педіатром. Марічка вийшла заміж одразу після школи, народила Дениса й Тарасика і ніколи не працювала. Ми з Ярославом після весілля оселилися в будинку, який він збудував з батьківською допомогою. Коли народився Дмитро, а потім Олеся, моя свекруха, Ганна Яківна, взяла на себе дітей, щоб я могла закінчити навчання. Без неї ми б не впоралися.

Мати ж завжди рахувала, що мені все легко, а Марічці не щастить. Вона з чоловіком і дітьми живе в батьківському домі, і вся допомога йде їй. Спадщина тітки Олени стала для матері ножем у серці. Вона вірила, що я зобов’язана поділитися з Марічкою, і не полишала спроб мене переконати.

— Соломієчко, поділитися з сестрою — це благородно.

— Добре, мам, а ваш дім, де ви живете з татом і Марічкою? Кому він дістанеться?

— Це частка Марічки, навіть не дивись у той бік.

— Чому не навпіл?

— Тому що у тебе вже є дім!

— Але це не мій дім, він Ярославів! А що дістанеться мені?

— Чого тобі не вистачає? Дім є, діти, свійські. Ще чого?

— Але це все не ваша заслуга! Свекруха допомагала з дітьми. А ви? Ти хоча б раз посиділа з Дмитром чи Олесею?

— Ми з татом тебе виростили.

— І Марічку виростили, і досі їй допомагаєте. А тепер хочете забрати в мене те, що я отримала по праву. Скільки разів Марічка відвідувала тітку, коли та хворіла?

— І що ти збираєшся робити?

— Дачу Ярослав з татом лагодитимуть, а влітку там поживуть діти з Ганною Яківною. Квартиру ще не вирішили.

— Пусти туди Марічку з сім’єю! Вони сплачуватимуть комуналку.

— Ні, мамо. Вони можуть взяти іпотеку, якщо хочуть жити окремо.

— А чим вони сплачуватимуть?

— Марічка може піти працювати, діти вже великі.

— Куди їй? У неї нема спеціальності.

— То— То нехай вчиться, якщо хоче щось змінити, — сказала я, але знала, що ця суперечка ні до чого не приведе.