Чому ти так на мене дивишся? Так, я не хочу дітей. Хіба нам погано удвох? – запитала дружина у чоловіка

— Чого ти так дивишся на мене? Так, я поки що не хочу дітей. Нам що, погано вдвох? — запитала Олеся чоловіка.

Перший промінь сонця зазирнув у вікно кухні. Пробиваючись крізь жалюзі, він розкреслював підлогу, стіну та стіл смужками світла й тіні. Дістався до обличчя Дмитра і різко торкнувся його запалених очей.

Дмитро заплющив очі, але відчуття яскравого світла не зникало навіть крізь тонку шкіру повік. Відсунувся разом із табуреткою в тінь, де сонце не могло досягти його змучених безсонням очей.

Ніби образившись, сонце раптом сховалося за стіною дев’ятиповерхівки навпроти. На кухні одразу стало темно й похмуро. У цю мить лускнув довгоочікуваний замок у дверях. Дмитро здригнувся, напружено прислухався до обережних шарудінь у передпокої, затримуючи подих.

Кроки босих ніг на мить завмерли, потім наблизилися до кухні.

— Дмитро? Ти не спиш? — запитала дружина, і йому здалося, що у її голосі були здивування й розгубленість.

— Де ти була? — хрипко випростав він пересохлі губи.
Вона не відповіла одразу. Якби сказала без вагань, можливо, він і повірив би. Але вона задумалася.

— Кав’ярню з Людою відвідала, потім… завітала до неї додому. Вибач, випили трохи, я зовсім вилетіла з реальності. Заснула в неї, — брехала дружина.

— Чому не подзвонила?

— Так п’яна ж була, уже казала. Не хотіла тебе турбувати, — спокійніше відповіла вона.

— Ти сподівалася, що я спатиму й не помічу твоєї відсутності. — Дмитро говорив, не дивлячись на неї.

— Та що сталося? Ну випили, побалакали. Хіба не можна хоч раз відірватися? — голос дружини піднявся, переходячи в наступ.

— Хоч раз? — Дмитро обернувся до неї.
Олеся відвела погляд.

— Я хочу спати, давай поговоримо пізніше, — втомлено промовила вона і вже хотіла йти, але Дмитро різко схопив її за зап’ястя і потягнув до себе.
Олеся скрикнула, впала йому на коліна, але миттєво схопилася, намагаючись вирвати руку.

— Пусти, мені боляче, — просипіла вона.
Та Дмитро ще міцніше стиснув її зап’ястя.

— Ти мені руку зламаєш! Пусти! — Олеся дивилася на чоловіка з презирством і розпачем.

— Ти була з ним? Скажи. — Дмитро не відпускав її.

— Так! Так! — викрикнула йому в обличчя Олеся. — Ну що, легше стало? Ненавиджу тебе! Надокучив мені. — Вона рвонулася, і в цю мить він відпустив її руку.

Несподівано Олеся відлетіла назад і вдарилася ліктем об одвірок, голосно скрикнувши від болю.

— Іди геть, — спокійно сказав Дмитро.

— Дмитро, дай хоча б…

— Забирайся до нього, до біса! За речами потім прийдеш. — Він відхилився спиною до стіни, заплющив очі, не бажаючи дивитися на дружину.

— І піду. — Олеся вийшла з кухні, потираючи ушиблений лікоть. — Ти про це пошкодуєш. Піду, щоб не бачити твоєї нудної, огидної пики! — крикнула з передпокою.

— Та йди ти… — Дмитро схопив із столу чашку і шпурнув об стіну.
Скло з дзвоном розлетілося по кухні.

Двері грюкнули. Дмитро повернувся до столу, схилив голову на складВін зрозумів, що справжнє щастя чекає не у минулому, а там, де його серце відчуває спокої та теплоту — поруч із тими, хто його справді потребує.