Чужа мати

“Ти що несеш, мамо?!” — скрикнула Оксана, стискаючи спинку стрілецького крісла. — “Яка ще чужа? Я ж твоя рідна дочка!”

“Не кричи на мене!” — Марія Петрівна махнула рукою, навіть не відриваючи очей від газети “День”. — “Сказала — значить, чужа.”

“Мамо, що з тобою?” — у кімнату увірвався Тарас, чоловік Оксани. — “Сусіди вже стукають у стіну!”

“Нехай стукають,” — буркнула жінка. — “У своїй хаті я маю право говорити, що думаю.”

Оксана опустилася на вишиваний диван, відчуваючи, як під нею тремтять коліна. Все почалося з дрібниці — вона попросила матір не виливати залишки борщу. А у відповідь почула те, що досі не укладалося в голові.

“Мамо, може, тимчасовий заскок? Ліки приймала?” — обережно запитала вона.

“Яка тимчасова біда?” — Марія Петрівна нарешті поклала газету й подивилася на доньку холодом. — “Ясно ж кажу — чужа ти мені. І завжди була чужою.”

Тарас переглянувся з дружиною. За двадцять років знайомства з тещею він бачив її в різних станах, але такого ще не було.

“Маріє Петрівно, може, лікаря викличемо?” — запропонував він.

“Я цілком при здоров’я!” — спалахнула жінка. — “Набридло мені вдавати! Годі вже грати у щасливу родину!”

Оксана відчула, як у грудях завмерло. У горлі став ком, а в голові крутилася одна думка: невже мати справді так вважає?

“Мамо, що ти говориш? — голос їй тремтів. — Я завжди була поруч. Доглядала, коли ти хворіла. Допомагала грішми, продукти носила…”

“Ось саме тому!” — Марія Петрівна різко підвелася, газета полетіла на підлогу. — “З жалю! Думала, що зобов’язана! А мені нащо така допомога?”

“З жалю? — Оксана не вірила вухам. — Та ти що, мамо? Я ж тебе люблю!”

“Брешеш!” — жінка підійшла до вікна, дивилася у двір. — “Ніхто мене не любить. І ти теж.”

Тарас мовчки взяв дружину за руку. Вона була бліда, як стіна.

“Підемо на кухню,” — прошепотів він.

“Ні, — Оксана підвелася. — Мамо, поясни мені. Чому ти так кажеш?”

Марія Петрівна повільно обернулася. На обличчі — дивна посмішка.

“А що тут пояснювати? Думаєш, я не знаю, як ти про мене з Тарасом говориш? Стара, хвора, тягар для вас?”

“Я ніколи такого не казала!”

“Та годі тобі! — жінка махнула рукою. — Я чую, як ви на кухні шепочетеся, гадаєте — не чую. А у мене слух, між іншим, гострий.”

Тарас нахмурився. Він намагався згадати, що вони могли обговорити.

“Про що ми говорили?”

“А ти не пам’ятаєш? — Марія Петрівна примружила очі. — Що мене до будинку для літніх віддати треба. Що я вам життя заважаю.”

Оксана ахнула. Так, місяць тому вони з Тарасом обговорювали це. Але не тому, що хотіли позбутитися матері, а через страх за неї. Вона стала забувати вимкнути плиту, не впізнавала сусідок, з якими дружила десять років.

“Мамо, ми не хотіли тебе нікуди відправляти,” — почала пояснювати Оксана.

“Не годі мені казки розповідати! — перебила жінка. — Все зрозуміла! Набридли мені ви з вашою удаваною турботою!”

“Маріє Петрівно, ви ж самі бачите — Оксана вас любить,” — втрутився Тарас.

“З обов’язку! — різко сказала вона. — А справжньої любові я від неї не бачила!”

Оксана відчула, як сльози підступають. Як можна так говорити? Вона завжди старалася бути гарною донькою. Навіть коли її власні діти потребували уваги, вона знаходила час для матері.

“Мамо, що я тобі поганого зробила?”

“А що добра? Живеш своїм життям, приходиш по справжньому, формально про здоров’я запитаєш. І гадаєш, цього досить?”

“Але ж я телефоную щодня! Допомагаю, лікарів викликаю!”

“Формальності! — жінка похитала головою. — А де твоя душа була? Коли ти востаннє так, без причин, прийшла, чаю зі мною випила?”

Оксана задумалася. Так, останнім часом їхні зустрічі — лише побут.

“Мамо, у мене ж своя сім’я, робота…”

“Ось саме! — перебила Марія Петрівна. — У тебе все є, а в мене? Нікого! Сиджу сама, чекаю, коли донька з’явиться!”

“Тоді переїжджай до нас!”

“Нащо? Щоб бути тягарем? Щоб онуки кривилися, а зять зітхав?”

Тарас хотів заперечити, але жінка не дала.

“Ти думаєш, я не бачу? Прибігаєш, швиденько справляєшся — і геть. Ніби повинність виконуєш!”

Оксана сховала обличчя в долонях. У словах матері була правда, і це було найболючіше.

“Я намагалася допомагати тобі,” — тихо сказала вона.

“Допомагати! — Марія Петрівна фыркнула. — А поговорити? Розпитати, як у мене справи? Розказати про себе?”

“Я казала…”

“Що казала? Що на роботі аврал, що Настуня погано вчиться, що грошей не вистачає. А про свої думки? Про те, що тебе радує чи болить?”

Оксана підвела голову. Мати дивилася з розпачем.

“Я думала, тобі нецікавоІ тоді, обнявши матір міцніше, Оксана прошепотіла: “Я навчитись, мамо, обіцяю”, — а за вікном розквітали вишні, немов символ нового початку.