«Чи можуть діти забути про батьків? Вплив виховання на стосунки»

В мене є знайома, Оксана, їй 70 років. Нещодавно вона перенесла інсульт і опинилася у лікарні в одному з районів Лвева. Точні причини події мені невідомі — чи то вік, чи нездоровий спосіб життя: неправильне харчування, мало прогулянок на свіжому повітрі, а може, й те, й інше.

Її син, Богдан, уже кілька років мешкає в іншому місті — у Києві, за сотні кілометрів від Львова. У нього власна родина — дружина та двоє дітей. Коли Оксана потрапила до лікарні, сусіди викликали швидку. Далекі родичі дізналися про подію й тепер відвідують її, приносячи ліки та слова підтримки. Оксана поволі одужує, але поки не може піднятися з ліжка.

Богдан подзвонив лише раз. Переказав гроші на ліки — і на цьому його участь закінчилася. Він не приїхав, не запитав, як справи у матері. В нього, бачите, власні клопоти, які потребують термінового вирішення. Йому байдуже, що відбувається з рідненькою. «Чим я можу допомогти, якщо приїду?» — сказав він комусь із родичів. На його думку, гроші — це все, що від нього потрібно.

Далекі родичі, навпаки, щодня приходять до лікарні. Вони купують необхідні ліки, розпитують Оксану про самопочуття, уточнюють у лікарів усі подробиці, щоб зрозуміти, як справи. Їхня турбота — єдине, що підтримує жінку в ці важкі дні.

І ось я запитую себе: що ми, матері, робимо не так, якщо наші діти так ставляться до нас? Я переконана, що ставлення дітей до батьків — це відображення того, як ми їх виховували. Вони дивляться на нас, вбирають наші слова, вчинки, цінності. Якщо ми були холодні чи несправедливі, то не варто дивуватися, що отримуємо у відповідь рівнодушність.

Я певна: поганих дітей чи онуків не буває, бувають лише батьки, які не зуміли подати правильний приклад. Хочеш бути гарною матір’ю — показуй це своїми діями. Якщо дитина бачила, як мати піклувалася про власну матір, вона засвоїть цей урок. Але у випадку з Оксаною все було інакше. Богдан не бачив, щоб його мати підтримувала зв’язок із власною матір’ю в останні роки її життя. Оксана відвернулася від рідної матері, і тепер її син повторює цей шлях.

Життя — як бумеранг: усе, що ми робимо, повертається до нас. І, як не дивно, у цьому є своя справедливість. Оксана, лежачи на лікарняному ліжку, оточена чужими людьми, а не рідним сином, тепер пожинає плоди свого минулого. Це гірко, але, можливо, це шанс задуматися — для неї та для всіх нас.