Чи знову рис і яйце? Скільки ж можна терпіти таке життя!

— Знову гречка з цибулею, мамо? Хіба це їжа? — вибухнув він, скривившись.

Мати здригнулась, і ложка вискочила з її рук. Вона прикусила губу, щоб не розплакатися.

— Більше в нас немає, Діму… — прошепотіла вона, опустивши очі.

Хлопець з гуркотом шпурнув тарілку об стіл. Гречка розлетілася по хаті. Деякі зернятка прилипли до її спітнілого краєчка.

— Тоді їж сама цю дрянь! — гаркнув він і рвонувся до дверей.

Вона не заповзла. Підвелась, похитуючись, і почала збирати гречку з підлоги — одне зернятко за другим. Ніби збирати могла тільки те, що розсипалось — і їжу, і власну гідність.

Потім пішла до своєї кімнати. Стала навколішки, як робила щоночі.

І молилася. За нього.
А він уже давно не бачив у ній нічого цінного.

Через тиждень оголосив:
— Все, їду. Набридло жити, ніби під церквою. Пора щось міняти.

Вона не перечила. Не плакала.

Лише стиснула його долінь і промовила:
— Тільки пообіцяй — бери трубку, коли дзвонитиму. Прошу тебе, сину… прошу.

Він відвернувся, немов її слова його дірявили.

Тоді вона додала, ледве вимовляючи:
— Якщо я колись не подзвоню… значить, мене вже не буде.

Він вирвав руку й похилився за дверима. Навіть не обізвався.

⸻

Місто прийняло його не з розпростертими обіймами. Працював, де доводилося: розвантажував фури, натовхувався з охороною в клубах, місив розчин на будівлі.

Гарячий обід — розкіш. Гроші — ще більша.

Та щодня… телефон дзвонив.

— Діму… як справи?
— Не заважай, мамо. Бувай.

І клакав трубку. Все різкіше. Все далі.
Аж одного дня… дзвінків не було зовсім.
І ця тиша вразила його гучніше за будь-який крик.
Він цілий день дивився на екран.

Увечері подумав: «Померла».
Але сліз не було.

Не передзвонив. Не поїхав. Навіть якби мав гроші — не поїхав би.

⸻

Дні минули. Він знав — мати вмерла.

Коли грошей не вистачило навіть на хліб, зголосився на справу:
— Просто відкотіш авто, — пояснив знайомий.

В багажнику були мішки з невідомою сипухою. Він це розумів.
Але вибрав легкі гроші.

Сів за кермо, поправив дзеркало… і раптом телефон завибрирував.
Невідомий номер.

— Діму… не їдь! Повертайся! — почув він її голос, хриплий і поспішний.

Серце вдарило об ребра.
— Мамо?! Ти де?!
— Просто повертайся. Зараз же…

І вона клала трубку.
Він швидко набрав номер — і почув холодне: «Абонент не доступний».

Вискочив з машини, тремтячи. Продав куртку, черевики. Зібрав копійки на квиток.

⸻

Дім зустрів його тишею. Сусіди похитували головами.

— Мати твоя вмерла… місяць тому.

Він остовпів.

— Не може бути… вона телефонувала мені вчора!
— Сину, її вже давно немає…

У хаті пахало м’ятою і старими книгами. На підлозі біля ліжка — два вм’ятини від колін.

Там, де вона колись молилася… за нього.

На столі лежала молитва, виписана її тремтячим почерком:
«Боже, якщо я піду, хто молитиметься за мого сина? Дозволь хоча б раз попередити його…»

І внизу — його номер.

Раптом телефон здригнувся. Повідомлення:
«Вантажівку розстріляно. Водій загинув».

На фото — та сама машина.

Він упав на коліна. І зрозумів…

Той дзвінок прийшов із вищого світу.

Бог почув її останнє прохання. І врятував сина, який не знав, як любити.

Отож, якщо твоя мати ще телефонує тобі — бери трубку. Поки не пізно.