– Дідусю, вона все ще там, – жалібно промовила стара жінка.

– Діду, вона досі там лежить, – голос Марії Олексіївни звучав жалісно, крізь сльози. Вона сперлася на підвіконня, притуливши чоло до скла, і спостерігала. – Як довго вже лежить, навіть не поворухнулася!

– Може, померла? – з неприязню в голосі запитав Іван Семенович. – Раз не ворушиться.

– Ні. Очі ж у неї відкриті. І голову не опускає. Лежить і дивиться в одну точку, ні на що уваги не звертає. Сусід свого собаку вигулював, так вона навіть голови не повернула.

– Хворіє, напевно, – припустив Іван Семенович. – Час прийшов, от і помирає. Знайшла ж місце!

– Та ні ж бо! – Марія Олексіївна з осудом глянула на чоловіка. – У під’їзді навпроти, пам’ятаєш, старенька жила. Літ десять старша за нас. Учора поховали. Це її кішка. Господиню – на цвинтар, а кішку – на вулицю. Ех, люди, люди…

Іван Семенович пам’ятав стареньку. Колись був знайомий з її чоловіком. Друзями вони не були, ні. Але при зустрічі кивали один одному. Це він організував чоловіків змайструвати дитячий майданчик у дворі, хоча його діти вже не гралися на ньому.

Заодно зібрали пару-трійку столів з лавочками під березами. Це вже для дорослих. Берези досі ростуть, нагадуючи про ті часи, коли на цьому місці шелестів ліс.

Улюблене місце збору столітніх мешканців. У вільний час любили тут пограти в доміно, шахи, а то й відзначити свято. І досі збираються старожили під березами. Столи й лавки вже не раз змінювали, а дерева так і стоять, рятуючи від літньої спеки.

– Учора, кажеш? – запитав Іван Семенович, дивлячись на телевізор, перечікуючи нав’язливу рекламу у перерві футбольного матчу. – А діти що? Могли б забрати.

– Діти… – зітхнула Марія Олексіївна. – Дітям, сам знаєш, окрім квартири нічого й не потрібно. Те, що нам дороге, що бережемо, вони, коли прийде час, викинуть на смітник. І речі наші, і фотографії рідних, які все життя берегли. І грамоти, і нагороди. Такий тепер світ став. Але кішку-то за що? Жива ж душа.

Марія Олексіївна ще щось бурмотала, шморгаючи носом і витираючи очі хустинкою. Потім відійшла від вікна і, нічого не сказавши чоловіку, взулася й вийшла з квартири. Пройшло хвилин п’ятнадцять. Увійшла, тримаючи до грудей осиротілу кішку, яка безвольно висіла у її руках.

– Хоч суди мене, хоч карай, а я так не можу! – з порогу сказала вона і випустила кішку на підлогу у передпокої.

Кішка – звичайна сіра Мурка, до кімнати не зайшла, а вляглась у дверях, так само відсторонено дивлячись у порожнечу. Була вона досить старою, років десять-дванадцять, не менше.

Іван Семенович нічого не відповів, навіть голови не повернув. Як сидів у кріслі перед телевізором, так і продовжував сидіти. Марія Олексіївна, засуджуючи чоловіка, похитала головою і пішла на кухню, думаючи – чим би нагодувати кішку?

Наступного ранку кішка все ще лежала на тому ж місці, але корм з миски був під’їдений, миска чисто вилизана.

– От і добре, – муркотіла Марія Олексіївна. – Поїла, значить жити будеш. Значить, ще не час тобі до господині. А через час все налагодиться, звикнеш до нас.

Але звикала кішка важко. Лише через тиждень почала проявляти інтерес до господарів. Все так само лежачи у коридорі, вона піднімала голову і проводжала або зустрічала їх байдужим поглядом.

Марія Олексіївна гладила її по м’якій шерсті, ласкаво розмовляла, намагалася нагодувати смачнішим. Але та їла тільки вночі, коли господарі вже спали. Посудину для котячого туалету наповнила чистим піском і поставила у ванну, двері якої тримала відкритою.

Це дратувало Івана Семеновича – він звик до давно заведенного порядку в домі і відкрита двері вважав порушенням цього порядку.

– Розляглася тут, – бурчав він, виходячи з квартири та переступаючи через лежачу кішку. – Більше нема де?

Кішка мовчки слухала, тільки дивлячись на нього сумними зеленими очима. Одного разу він навіть зачепився за неї, повертаючись з магазину з покупками.

– Та щоб тебе! – обурився він. – З’їди з дороги. Вон у кімнаті місця багато. Чого тут розляглась?

Кішка вислухала його тираду, підвелася з килимка, і побрела до кімнати. Іван Семенович і Марія Олексіївна лиш проводжали її поглядом. Тепер Мурка цілими днями лежала в кутку кімнати, не проявляючи активності і не турбуючи господарів.

– Та хіба це кішка? – бурчав Іван Семенович. – Старушенція якась! Поїсть, що дадуть, та й назад на лежанку. Ні видно її, ні чутно.

– Ну що ти таке кажеш! – образилася на нього Марія Олексіївна. – Сам подумай – скільки років вона жила зі своєю господинею! Тужить небось за нею. Вся її життя ж у тому й була. Ось і лежить, згадує щасливі дні, інших вже не буде. Ось і ти постарієш, будеш жити з дітьми – так само будеш сидіти в кутку, згадувати молодість та заважати всім. Дай Бог, не будуть тебе чіпати!

Ці слова зачепили Івана Семеновича. На Мурку він почав дивитись іншими очима, уявляючи себе на її місці. Більше не сварив її, не намагався викинути за двері.

Одного разу навіть приніс з магазину корм у пакеті. Спеціальний для кішок, хоча Марія Олексіївна годувала її бульйончиком з супу, накришивши туди шматочки вареної м’ясу.

Одного теплого літнього вечора Марія Олексіївна повернулась від доньки. Та попросила її побути з онуком – захворів, а доглянути нікого, у дорослих на роботі аврал.

З онуком все в порядку, ганяє по кімнатах немов угорелий – всім б таким хворим бути. З посмішкою вона згадувала веселі ігри онука, у яких і сама взяла участь, заразившись дитячим ентузіазмом.

Війшовши до квартири, почула неголосний голос чоловіка. Він вів розмову. З ким це він?

– Життя, воно така штука … Іноді здається – все! Легше лягти, і померти, ніж пережити. А пройде час – наче все налагоджується, і жити знову хочеться. І думки дурні з голови виходять. Головне – пережити цей час. А якщо знайдеться людина, яка зрозуміє тебе, підтримає, то і зовсім добре!

Марія Олексіївна з подивом дивилася, як чоловік увлекательно доносить свої міркування до Мурки! Та сиділа на підлокітнику крісла і уважно слухала співрозмовника, іноді вставляючи муркотливе – Мяу!

– І що, розуміє вона тебе? – єхидно запитала Марія Олексіївна, трохи образившись на кішку. «Ось же, підібрала її, доглядаю, годую, а вона зі мною ні разу не поговорила».

– Звісно! – переконано заявив Іван Семенович. – До речі, звуть її не Мурка, а Матильда.

– Це вона тобі сказала? – засміялася Марія Олексіївна.

– Вона. Правда, Матильда?

– Мяу! – кішка ткнула носом у плече Івана Семеновича.

– Йди-но краще до магазину, – Марія Олексіївна не стримала посмішки. – Борошно все вийшло, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинців?

Іван Семенович, не відповідаючи, піднявся з крісла, погладив Матильду та, зібравшись, вийшов з квартири. Від Марії Олексіївни не сховалося, як кішка провела його закоханим поглядом.

Він швидко повернувся, купивши упаковку борошна і пару пакетиків корму.

– Збирайся, старушко, там хлопці в доміно грають. Підемо й ми, давно я вже під березками не був.

– Та ти очманів, старий! – Марія Олексіївна ошелешно дивилася на чоловіка. – Я ж у вашого доміно грати зовсім не вмію. Що задумав!

– Про тебе і мови нема, – спокійно відповів Іван Семенович. – Це я до Матильди…

Марія Олексіївна, просіюючи борошно, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік простує через двір – до березок, а поруч із ним, піднявши хвіст трубою, біжить кішка, інколи піднімаючи мордочку і щось запитуючи. А Іван Семенович їй відповідає, старанно жестикулюючи. На повному серйозі!