ДОCHКА, ЯКА ЗМІНИЛА ВСЕ

**ЩОДЕННИК**

Навіщо дівчат одних відпускають? Ще зовсім діти, а вже автостопом подорожують. Леонід пригальмував, побачивши, як відчайдушно махають руками підлітки. Багато років не їздив у сусіднє село потреби не було. Та й сам край був віддалений, ніби в глушині, а далі вже гори.

Куди вам треба? запитав Гордєєв, висунувшись у вікно.

До Яремче підвезіть! Дівчатам років тринадцятьчотирнадцять. Прості джинси, футболки, легкі курточки, світлі чубчики й наївний погляд.

Це ж неблизько. Та й гаразд, мені по дорозі. Залазьте.

Щойно дівчата сіли, Леонід одразу почав дорікати любив вчити інших. Малі ще, щоб автостопом їздити. Ось ви мене й не знаєте, а в машину сіли.

Дядечку, автобуса немає. Ми в райцентр їздили, а звідти вже попуткою. Сюди дісталися, тепер знову стопом.

Все одно треба було чекати автобус, Леонід обернувся й зустрівся поглядом з однією з дівчат: очі блакитні, такі щирі, довірливі видно, що вірить кожному слову.

І де ваші батьки дивляться?

Та ми вперше так поїхали. Ви ж хороший, одразу видно.

Оце ж малята, звідки вам знати, чи я хороший, Леоніду стало приємно від дитячої похвали, хоч і правда: хороший я, згодом додав. Але до інших не сідати. Зрозуміли?

Так.

Гордєєв міг би висадити їх прямо на дорозі село вже виднілося за кілометр. Та, відчувши себе опікуном, повернув.

А в нас грошей мало, злякалися дівчата, ви тут зупиніться, ми дійдемо.

Не розмовляти! Довезу як треба.

Олену висадили на першій же вулиці, а Настя живе майже у центрі. Леонід навіть пожалкував, що батьків Олени не побачив хоча би сказав, щоб більше одну не відпускали.

Ось наш дім, зупиніться тут, Настя показала рукою, очі засяяли, ніби не вранці поїхала, а тиждень тому. Я вам ще грошей винесу.

Гроші не треба, води принесіть. Батьки вдома?

Мама має бути. Тільки встигла сказати, як відчинилася калітка. Молода жінка в хустці та робочому одязі видно, з городу підійшла до машини.

Це як розуміти? Чому не автобусом? занервувалася господиня.

Ось і я кажу: стоять на дорозі дві дівчини й голосують, це небезпечно. Не треба дітей одних відпускати, хоч тут і близько.

Та ж до райцентру можна, завжди автобусом їздили, виправдовувалася жінка. Дякую вам почала вона й замовкла. Водій зняв кепку, і вже не було сумнівів: перед нею Гордєєв. Колись жили в одному селі.

Льоня, чи не ти? Вона скинула хустку, прискіпливо дивилася.

Так, Леонід А ти Віра Воронова Ого, ледь впізнав, змінилася.

Ну й ти не хлопчина, вже лисієш, рано наче.

Гордєєв трохи зніяковів. Це твоя донька?

Моя, Льоня, моя, обернулася до доньки: Іди, Настю, у дім, обід на плиті.

Дівчинка з цікавістю глянула на водія й пішла.

Моя, звісно, моя. Я від неї не відмовлялася, як ти.

Спочатку Леонід остовпів, його здивування було написано на обличчі, потім завагався.

Ну, як сказати була розмова, а далі нічого не відомо…

Як не відомо? Ти ж одразу сказав, що це мої проблеми. От ми й вирішили, що краще поїдемо, а там побачимо.

Та все одно несподівано, я просто підвіз, хто міг знати. А скільки Насті?

Чотирнадцять. Не помітив, схожа на тебе? Спочатку я не звертала уваги, на кого вона, а тепер тебе побачила схожість очевидна.

І що ти хочеш? Леонід уже збирався сісти в машину.

Нічого, Льоня. Раніше не благала тебе й тепер просити не буду. І не треба нам від тебе нічого. Просто щоб знав.

Тоді поїхав я. Він швидко сів і вже заводив двигун, коли раптом Віра підійшла й постукала у вікно.

Неохоче відчинив.

Забула подякувати, що підвіз доньку. Щиро дякую. От так зустріч через стільки років буває раз у житті Все одно, молодець, що до дому довіз. Виходить, хоч раз у житті рідний батько стане в нагоді. Відійшла й махнула рукою.

Леоніду нічого було сказати. Він рушив далі. І всю дорогу лаяв себе за те, що зрадів. Чув же, що Віра залишила дитину. А він робив вигляд, що його це не стосується. Виправдовувався тим, що все сталося несподівано.

Згадав своє життя. У достатку живе, дружина підприємиця, два магазини тримає, він допомагає. Та власних дітей поки немає. Виховує сина дружини від першого шлюбу, а про спільних вона й не згадує. Зайнята вона. Леонід зітхнув, згадав очі Насті свої очі.

Подумав, що міг би якось приїхати, але тут же відігнав цю думку: згадав погляд Віри минулого не повернеш. І згадав дружину останнє слово в родині за нею. І знову злякався, як чотирнадцять років тому.

____________________

Хто це буМихайло вийшов з городу, побачивши машину, і з підозрою спитав: «Хто це привіз Настю?»