Доленосна зустріч

Ось адаптована історія:

Вікторія вийшла заміж за Андрія одразу після університету. Їхнє кохання було таким сильним, наче весь світ існував лише для них двох. Батьки, бачачи їхнє щастя, допомогли молодим купити просторину двокімнатну квартиру у Львові.

Одну кімнату вони з теплом облаштували під дитячу. Придбали дві маленькі ліжечка, уявляючи, як їхній майбутній малюк солодко спатиме в одній із них. Вони навіть вибрали ім’я для первістка — Мар’ян. Чомусь Вікторія й Андрій були впевнені, що першим народиться хлопчик. Якщо буде дівчинка — вони приберегли ім’я Олеся. Але всім знайомим вони з захопленням розповідали лише про Мар’яна, ніби дівчинка була лише віддаленою можливістю.

Дізнавшись про це, бабуся Вікторії, Ганна, суворо їй дорікнула:

— Віко, не можна так! Ім’я заздалегідь давати — погана прикмета! Ім’я лише народженій дитині дають!

— Бабусю, ну що ти віриш у ці казки? — відмахнулася Вікторія, сміючись.

Але минуло три роки, а дитяча кімната стояла порожня, начебто заклята. Вікторія не могла завагітніти. Ліки, лікарі, нескінченні аналізи — ніщо не допомагало. Надія танула, як весняний сніг, залишаючи за собою лише холод і пустоту.

Ганна, бачачи страждання онуки, умовила її піти до знахарки, тітки Параски. Вікторія не вірила в таке, але безпорадність змусила її згодитись. «Раптом?» — промайнуло в голові.

Тітка Параска, вислухавши Вікторію, глянула на неї глибокими, майже жахливими очима й промовила:

— Ви з чоловіком мріяли про сина, ім’я йому дали — Мар’ян. Але ім’я народилося раніше дитини. Хтось забрав це ім’я. Тепер і ви, і той, хто носить це ім’я, нещасливі. Зроби цю дитину щасливою — і щастя прийде до вас.

Вікторія слухала, і серце їй стискалося. Чомусь слова старої звучали правдою.

— Тітко Параско, що ж робити? — голос Вікторії тремтів.

— Сама зрозумієш, — загадково відповіла знахарка. — Зрозумієш — і щастя осіде у вашому домі.

Минув ще рік. Дітей усе не було. Вікторія майже забула слова знахарки, але надія на диво теплилася в її серці. Андрій тепер не втрачав віри, хоча тінь печалі все частіше з’являлася в його очах.

Одного разу Вікторія зі справами опинилася в іншому кінці міста. Вона йшла повз старого лялькового театру, коли під’їхав автобус із написом «Дитбудинок». З нього почали виходити малюки, років по три-чотири, весело щебетливі, як зграйка горобців. Вікторія зупинилася, заворожена їхнім безтурботним сміхом. Раптом почувся голос виховательки:

— Мар’я-я-ане!

Маленький хлопчик, женучись за злетілою шапкою, вибіг на дорогу. Вікторія, що стояла найближче, кинулася до нього, схопила за руку й притиснула до себе, відчуваючи, як серце шалено калатає.

— Мар’яне! — видихнула вона, сама не розуміючи, чому назвала його на ім’я.

— Мамо, — тихо промовив малюк, обіймаючи її шию тоненькими рученятами.

До них підбігла вихователька:

— Дуже вам дякую!

Вона намагалася забрати хлопчика, але той вчепився у Вікторію, не бажаючи відпускати.

— Мар’яне, підемо на виставу! — ніжно сказала Вікторія, усе ще тремтячи від пережитого.

— Чому він назвав мене мамою? — запитала вона виховательку, не в силях відірвати погляд від великих очей дитини.

— Вони так називають усіх, хто їм подобається, — відповіла жінка й раптом додала: — У вас своїх дітей немає?

— Немає, — голос Вікторії здригнувся, сльози підступили до очей. — Ми з чоловіком так хочемо…

Вихователька глянула на неї тепло.

— Мар’ян — чудовий хлопчик. Приходьте до нас у гості.

Ввечері Вікторія зустріла Андрія із заплаканими очима.

— Що трапилося, Віко? — він кинувся до неї, обіймаючи.

— Сьогодні біля лялькового театру був автобус із дитбудинку, — почала вона, стримуючи сльози. — Один хлопчик вибіг на дорогу за шапкою. Я встигла його схопити. Він обійняв мене й назвав мамою. І його звати… Мар’ян.

Вікторія розридалася, схилившись на плече чоловіка.

— Андрію, давай заберемо його до нас. Він буде нашим сином.

Андрій задумався, але за мить його обличчя осяяла усмішка.

— Скільки йому років? — запитав він.

— Три чи чотири. Він такий світлий, такий добрий. Усе в мені перевернулося, коли я його обійняла.

— Добре, заспокойся, — Андрій погладив її по голові. — Завтра поїдемо в дитбудинок, усе дізнаємось.

Наступного дня, узявши іграшки й солодощі, Вікторія й Андрій вирушили до дитбудинка. Директорка, Оксана Петрівна, зустріла їх привітно. Вона вже знала про вчорашній випадок.

— Ласкаво просимо! Заходьте, — сказала вона. —— Мар’яне, сьогодні твій останній день тут, — сказав Андрій, подаючи йому пакет із цукерками, — поділись із друзями, бо скоро поїдемо додому.