Доля визначена

Так судилося долєю
Степан, уже немолодий чоловік, поховав дружину пять років тому. Хворіла вона тяжко. Разом боролися, але не змогли перемогти вона пішла у вічність.

У сорок вісім років Степан лишився удівцем. Звикав до самотності, а про новий шлюб навіть не думав. Хоча рідні й знайомі наполягали:

Ти ще молодий мужик, знайди жінку та живи у щасті.

Такої, як моя дружина, не знайду. Звісно, є кращі, є гірші, але такої більше немає, відповідав він усім.

Молодший брат Степана, Денис, жив у іншому районі. Різниця у віці була великою понад пятнадцять років. Так вийшло: спочатку мати не могла завагітніти, а потім, коли вже й не сподівалася, народила хлопчика. Брати любили одне одного. Степан, набагато старший, допомагав матері з малечею, а маленький Дениско тішився за ним, мов тінь.

Батьки померли, коли молодшому виповнився двадцять один. Старший брат підтримував молодшого, поки той не закінчив навчання та не одружився. Та ось доля розпорядилася інакше: у Степана померла дружина, а Денис розлучився зі своєю майже у той самий час, коли старший лишився сам.

Кожного вечора Степан прогулювався перед сном у парку біля дому. Так склалося ще з дружиною вони любили разом проводити час. І того вечора він неспішно йшов алеєю до ставка, де плавали качки та навіть гуси. За парком, на іншому боці, був приватний сектор звідти, мабуть, вони й приходили.

Повертаючись, він помітив на лавці дівчину. Вона витирала сльози. Не міг пройти повз.

Дівчино, добрий вечір. Вам потрібна допомога? Щось трапилося?

Вона підвела очі й глянула на нього сумним поглядом:

Мені ніхто не допоможе Дякую. Просто не знаю, куди йти

Степан присіпорту.

Як це не знаєш? Ти ж звідкись прийшла? Як тебе звати?

Мати мене вигнала. Тепер у неї повна хата «друзів». Мені там немає місця Даша.

Гаразд, Дашуню, давай по порядку. Нічого не розумію. Розказуй. Скоро зовсім стемніє Тут і ночуватимеш?

Даша жила з батьками в однокімнатній хрущовці, яка дісталася їм від діда. Вони переїхали з села, де все розвалилося, роботи не було. Батько помер, коли їй було пятнадцять. Спочатку з матірю жили нормально, але незабаром донька почала помічати: мати частіше приходила з роботи з запахом, могла принести й пляшку вина. Не соромлячись, випивала за вечерею.

Мам, кинь пити. Нічого доброго з цього не вийде, благала донька.

Що ти розумієш у житті, Дашко? Батько лишив мене саму, і що тепер робити? Давай й тобі налию випєш, стане легше й веселіше. Ти ще нічого не тямиш. А я, може, своє горе топлю, бурчала мати, а потім валилася на диван і засинала.

Вранці Даша сама готувала сніданок і йшла на заняття до медколеджу. Після девятого класу хотіла швидше стати самостійною, працювати. На матір не сподівалася її постійно звільняли.

Мам, ти вже опустилася на дно. Навіть прибиральницею не беруть. Як житимемо?

А ти нащо? Скоро влаштуєшся на роботу і житимемо, буркотала пяна жінка.

Потім стало ще гірше. У квартиру приходили такі ж «друзі» пили всю ніч, засинали на підлозі, а Даша тулилася за шафою, спала погано, боялася.

Закінчивши навчання, вона одразу влаштувалася медсестрою в лікарню. Нічні зміни їй навіть подобалися тоді вона не бачила, що коїться вдома. Вже думала зняти квартиру.

Але того вечора, повернувшись з роботи виснаженою день був важкий, хворих багато, Даша знову застала матір у непритомному стані. Квартира, де колись було щастя, спорожніла. Всю меблі, навіть старенькі, карнизи з шторами все винесли. Мати спала на підлозі. Речей Даши теж не було винесли разом із шафою. На вішалці висіла лише її стара зимова куртка. Усе.

Даша вибігла з квартири в сльозах і пішла, куди очі дивляться. Опинилася в парку, на тій самій лавці.

Степан слухав її з болем у душі. Перейшовши на «ти», намагався заспокоїти.

Дашуню, у житті буває всяке, але треба вірити в краще, говорив він тихо. Я теж думав, що все скінчилося, коли поховав дружину. Для мене світ обвалився. Вона була для мене всім Він замовк, потім продовжив: А потім зрозумів: якщо так судилося, треба жити далі. І ти не впадай у відчай. Вихід завжди є.

Який вихід? підвела на нього очі Даша. Я ніколи не зароби