«Досить вже, мамо! Я зайнята!» — закричала я в слухавку. І мама більше не дзвонила…

«Не дзвони мені більше, мамо, я зайнята!» вигукнула я в трубку. І мама більше не подзвонила

Мене звати Олеся Шевченко, я живу в Камянці-Подільському, де стародавня фортеця стоїть над Смотричем, німа нагадування про минуле. Той день я не забуду ніколи. «Не дзвони мені більше!» вистрілила я в телефон, шпурнувши його на диван. Тоді мені здавалося, що я маю право. Робота давила, як вагітна квочка, дедлайни пекли, нерви були натягнуті, як струна. Мамині дзвінки її вічні «Ти поїла? Як справи? Не втомилася?» дратували мене до сліз. Я й так ледве дихала під вагою своїх справ, а її турбота здавалася вогкою вовною на спині. У ту мить я хотіла лише одного тиші.

І мама змовкла. Не подзвонила ні того дня, ні наступного, ні через тиждень. Спочатку я навіть не помітила закопалась у своєму хаосі. Мене тішила ця пустота: ніхто не ліз з дурними питаннями, не нагадував, що я сама себе забула. Я була вільна так мені здавалося. Минуло два тижні. Одного вечора, коли я сиділа сама зі шклянкою холодної кави, раптом подумала: чому в голові не лунає її голос? «Обиділася? Гордість не дає?» подумала я, зиркнувши на телефон. Жодних пропущених, жодних повідомлень. Пусто.

Я зітхнула та вирішила подзвонити сама. Гудки йшли один за одним, але відповіді не було. «Ну звісно, раз я її відшила, тепер вона мене ігнорить», буркнула я, роздратована її впертістю. Наступного дня спробувала знову і знову тиша. У грудях заворушився холодний мяч. А раптом щось сталося? Перед очима спливли її слова, сказані колись тихо, з теплом: «Я завжди поруч, якщо захочеш поговорити». А якщо вона більше не може бути поруч? Серце стиснулося від жаху.

Я кинула все роботу, плани, справи і поїхала до неї в село під Камянцем, де вона жила останні роки. Відчиняючи двері її хати своїм ключем, я відчувала, як кров гупає у скронях. Всередині було тихо мертва, важка тиша. Я покликала: «Мамо?» голос здригнувся, але відповіді не було. Вона лежала на ліжку, стискаючи телефон у задеревянілих руках. Очі заплющені, обличчя спокійне, ніби просто заснула. Але я знала її більш немає.

На тумбочці стояла чашка чаю холодна, недопита, немов символ її самотності. Поряд лежав старий альбом. Я відкрила його тремтячими пальцями на першій сторінці була моя дитяча світлина:Я притиснула телефон до вуха, чуячи, як сльози падають на його екран, і прошепотіла: «Мамо, пробач…» але на тому кінці досі була лише тиша.