Друге право на помилку.

Як тепер пригадую, таємницю батька Марійка випадково піднющила, прогульнувши школу, аби супроводити подругу Олесю до татуювальника. Забігла вдома переодягтися, бо до торговельного центру у шкільній вишиванці — не дуже. Як тільки натягнула одну штанину, у дверях повернувся ключ. Змерла, балансуючи на одній нозі, думка мигнула: «Злодії?» Але почула татовий голос — здавалося, телефонував комусь.

«Зараз візьму спортивний костюм і виїжджаю, — чулося з передпокою. — Не ж сказати ж, що на тренуванні, коли сумка під ліжком!»

Помилка вийшла: не дзвінок то був, а голосове повідомлення. Бо незабаром почувся й жіночий голос, насичений ніжністю:

«Коханий, так тужила, ледве дочекалася… До речі, спекла твої улюблені палянички. Поспішай, аби не остигли! Цілую кріпко!»

Зміст почутого дійшов не відразу. Спершу впізнала голос: тітка Оксана, татова колега й сестра маминої приятельки, що часто бувала у них. Марійка їй симпатизувала: Оксана була не як ті сумні дорослі, що вдають, ніби знають, як жити правильно; вона вміла розважатися й слухала сучасну музику, не ті заповтючені пісні, що полюбляли її батьки. Лише задумавшись, чому тітка Оксана папі голосові пише, усвідомила, що почула.

Тут ключ знову повернувся. У квартирі стихло. Марійка опустилася на ліжко, прокручуючи в думках слова: ні, не здалося, батько справді мав іншу. Що ж тепер? Казати мамі? Чи ні? Як поводитися з татом і з тією жінкою?

Не вирішивши нічого побігла до Олесі, та вже п’ять повідомлень надіслала. Дівчата місяць чекали на цей похід, вибирали, що набити, Олеся ж ідеально підроблювала мамин підпис. Та настрій був геть загублений.

«Марій, що з тобою? — допитувалася подруга. — Надулася? Татуювання також хочеш? Давай, я мамин підпис зроблю, дрібниці!»

Як же хотілося розказати комусь цю новину, поділитися тягарем, та навіть подрузі не вимовляла. Тому вдала, ніби справа справді в татуюванні.

Наступні два тижні не могла вчитися, гуляти, уникала розмов з мамою й грубила татові. Що робити далі — не знала. Якось ледь не виговорилася мамі, та та її лаяла за двійку з хімії, і розмови не вийшло — страшенно посварилися. Ввечері мама прийшла до неї з улюбленим шоколадним еклером:

«Винайняюсь, кицю, що накричала. Знаю, непедагогічно. Та так переживаю через твої іспити! Хочу, аби в тебе все було добре…»

«Мамо, все здам ті іспити! Цей еклер — мені?»

«Авжеж тобі. Миримось? Не виношу сварок!»

Марійка взяла еклер, поцілувала маму в щічку й пообіцяла собі: ні за що не завдасть їй болю. Якщо та так переймається через їхню дурну сварку, що ж буде, як дізнається про тата? Треба зробити все, аби вона ніколи не відала.

Рада не ради, стала батькові співучасницею: прикривала його запізнення «на роботі», нагадувала про сімейні свята й мамині прохання, відволікала маму, коли йому дзвонили. Водночас ігнорувала його прохання, грубила й ледь стримувалася, аби не вилити на нього все, що думає.

А потім усе якось улагодилося: тато став повертатися вчасно, Марійка склала іспити й перейшла до десятого класу, та історія забулася, мов страшний сон. До того ж познайомилася з Андрієм — на два роки старший, студент-першокурсник юрфаку, грав на гітарі. Ввечері гуляли компанією, та дедалі частіше відділялися й ходили удвох. Ось і тоді, до фонтана пішли, й не помітили, як час проминув — давно пора додому. Сподівалася, що батьки не помітять запізнен
Наступного ранку, коли мати побачила нову татуювання, вона лише сумно посміхнулася: «Чарочка моя, кохання не сліпе — воно інколи просто болить, але й цей біль коломи мину».