Двері щастя відчинилися перед долею

Доля відкрила щасливі двері

Непередбачувані людські долі. У житті буває усе. І череда втрат і лиха раптом закінчується, на зміну приходить щастя, про яке навіть і не мріяли. Так сталося й з Оленою Іванівною.

Родинні розмови на лавці

Буває, що й не спиться їй — вік уже той, — тоді й спливає в пам’яті її минуле життя, і про теперішнє думає. Колись у молодості вийшла заміж Олена за Петра. Кохали одне одного. Принаймні, про себе так вважала й знала, що її чоловік — єдина її любов. Збудував Петро хатину, сподіваючись, що будуть діти.

Господарством займались разом. Бувало, справляться із роботою, з городом, присідають на лавочку й думками, та мріями діляться.

— Ось я думав, — говорив Петро, — треба б ще прибудову до хати зробити. Хата наша з тобою хоч і міцна, але мала, діти підуть — розвернутися їм буде ніде. Олена обіймала чоловіка: добрий він у неї, розумний.

Так і сиділи часто біля хати, а Петра ще одне турбувало, хоч і молодий був.

— Якщо трапиться таке в моєму житті, — говорив чоловік, — що першим я піду зі світу, поховай мене як належить, гідно.

— Та що ти, Петре? Про що ти говориш? Нам ще жити й жити, ти молодий, а про це думаєш — з чого б? — дивувалася Олена.

— Як я в школі вчився, бачив, як одного діда хоронили — мабуть, бездомного. Викопали могилу й хрест, збитий з палиць, поставили — ні таблички з ім’ям, ні квіточки. Чомусь назавжди це в мене в пам’яті залишилось, от і боюсь такого. Тож, Олено, якщо що…

— Ну що ти, Петре, — говорила дружина, обіймаючи його, заспокоювала, — поки що рано про це думати. А коли прийде той час — усе буде зроблено як слід.

Мета перед собою все ж таки поставила

Після цього Олена раптом задумалась, що з молодості треба збирати гроші на старість і похорони. У кожної людини є своє захоплення. Воно й веде людину, змушує діяти, а не сидіти склавши руки, досягати поставленої мети.

Була така мета в Олени Іванівни. Вже й постаріла, жила сама, гроші складала вже й собі на смерть. Хотіла бути впевненою, що поховають її як належить. Так і вкоренилась у неї ця думка. Гроші, звичайно, зберігала вдома, акуратно складаючи, ховала у схованці. Ні родичів, ні близьких не було в Олени Іванівни. За своє життя багато назбирала грошей, раділа, але все відкладала — увійшло у звичку. Роки йдуть — що там буде далі, не знала. Не змогла народити Олена дітей, не да— Але тепер я знаю, що справжнє багатство — не в грошах, а в теплі родини, яку мені подарувала доля.