Дитина світла

ДОЧКА

Нащо дівчат зовсім малих саміх відпускають? Ще діти, а вже автостопом їздять! Леонід пригальмував, побачивши, як махають рукою підлітки. Літ багато не їздив у сусіднє селище потреби не було. Саме селище було десь осторонь, немов у глушині, а далі вже гори.

Куди вам треба? спитав Гордійчук, висунувшись у вікно.

До Верхівня підвезіть! Дівчаткам років тринадцятьчотирнадцять. Прості облягаючі джинси, футболки, вітровки, світлі чубчики й наївний погляд.

Це ж не близько. Та ладно, мені по дорозі. Залазьте.

Як тільки дівчата сіли, Леонід одразу почав читати нотацію любив учити інших. Ще малі для автостопу. Ви ж мене не знаєте, а в авто сіли.

Дядечку, то ж автобуса нема! Ми в райцентр їздили, а звідти довелося автостопом. Сюди дістались, тепер знову так само.

Все одно треба було чекати автобус, Леонід обернувся й зустрівся поглядом з одною з дівчат: очі ясні, такі щирі, довірливі, зразу видно вірить кожному слову.

І куди це ваші батьки дивляться?

Та ми перший раз так поїхали. Ви ж хороший, це відразу видно.

Ото дітвора! Звідки вам знати, чи я хороший? Леоніду стало приємно від дитячої похвали, хоча це правда: я хороший, згодомився він. Але до інших не сідати. Зрозуміли?

Зрозуміли.

Гордійчук міг би висадити їх просто на дорозі село видно було за кілометр. Але, відчувши в собі опікуна, повернув.

У нас грошей мало, злякалися дівчата, ви тут зупиніться, ми дійдемо.

Не перечіть! Довезу як слід.

Соломію висадив на першій же вулиці, а Оленка живе майже у центрі. Леонід навіть пожалкував, що не побачить батьків Соломії сказав би, щоб не відпускали саму.

Ось наш дім, тут зупиніться, Оленка показала рукою, очі засяяли, ніби вона не вранці виїхала, а тиждень тому. Я вам ще грошей винесу.

Не треба грошей, води принесіть. Батьки вдома?

Мають бути. Тільки встигла сказати, як відчинилася калітка. Молода жінка у хустці й робочому одязі видно, із городу зявилась біля авто.

Це як розуміти? Чому не автобусом? злякалася господиня.

Ось і я кажу: стоять дві дівчинки на дорозі, голосують небезпечно. Не треба дітей самих відпускати, хоч тут і близько.

Та в райцентр можна, завжди ж автобусом їздили, виправдовувалася жінка. Дякую вам почала вона й урвала. Водій зняв кепку тепер сумнівів не було: перед нею Гордійчук. У одному селі жили колись.

Льоню, чи не ти? Вона скинула хустку, прискіпливо дивилася.

Ну так, Леонід А ти Віра Вороненко Ой, ледве впізнав, змінилася.

Ну, а ти теж не хлопчина уже лисієш, рано наче.

Гордійчук трохи зніяковів. Донька, значить, твоя?

Моя, Льоню, моя, повернулася до доньки: Іди, Оленко, у дім, обід на плиті.

Дівчинка цікаво подивилася на водія й пішла.

Моя, звичайно, моя. Я від неї не відмовлялася, як ти.

Леонід спочатку остовпів, здивування відобразилося на обличчі, потім завагався.

Ну, це як сказати була розмова, а далі нічого невідомо

Як же невідомо? Ти ж одразу сказав, що це мої проблеми. Ось ми й вирішили краще відїхати, а там буде видно.

Та все одно несподівано Я просто підвіз, хто ж знав? А скільки Оленці?

Чотирнадцять. Не помітив, як на тебе схожа? Спочатку я не дуже звертала увагу, а тепер, коли тебе побачила подібність очевидна.

І що ти хочеш? ЛеоніЛеонід мовчки пригазовав, але образ її сумних очей залишився з ним назавжди.