Дивилася прямо в очі: Не хочемо невістку-ледарку!

Я сказав їй прямо в очі: Не хочемо невістку з бідної родини!

Мені 57 років, я не маю сім’ї та дітей, але хочу дати пораду всім батькам – не втручайтеся у життя своїх дочок та синів, не змушуйте їх жити за вашими правилами, адже не факт, що те, що робить вас щасливими, зробить щасливими і їх.

Я є живим прикладом того, як у намаганні забезпечити мене найкращим, батько і мати розлучили мене з жінкою, яку я кохав більше ніж самого себе.

Марія була з бідної сім’ї, а мої батьки мали успадковані поля та майно і вихвалялися цим.

Коли я привів її познайомити з батьками, ті прямо її вигнали, сказавши, що не захочуть бачити невістку з бідноти. І вона пішла – ображена, але з гордо піднятою головою.

Відмовилась їхати зі мною далеко лише вдвох.

Вона казала, що рано чи пізно мої зроблять усе можливе, щоб нас розвести.

Вийшла заміж за свого сусіда – такого ж, як і вона, без статків.

Обидва, однак, працювали старанно і збудували будинок на околиці міста.

У них народилося троє дітей і, скільки разів я не зустрічав її на вулиці, вона завжди була усміхнена і виглядала щасливою.

Одного разу я запитав її, чи кохає вона свого чоловіка.

Вона відповіла, що зрозуміла, що для родини важливіші стабільність та взаєморозуміння між подружжям. Якщо їх немає, на одному коханні не проживеш.

Я не погоджувався з нею, але не міг сперечатися, не було права, тому що почувався зрадником.

Я не зміг забути Марію і, на відміну від неї, не одружився.

Не уявляв, як житиму з якоюсь жінкою і матиму дітей, не кохаючи її.

Мої батьки намагалися звести мене з дівчатами, яких вони вважали підходящими для мене, але я категорично відмовлявся.

Зрештою, вони змирилися і почали просити мене знайти собі жінку на свій смак, аби продовжити родину.

Але я не хотів нікого, окрім Марії. Але вона вже давно влаштувала своє життя, і мені в ньому не було місця.

Мої батьки постаріли, захворіли і один за одним пішли.

Я залишився сам у величезному триповерховому будинку.

Все рідше зустрічаюся з друзями, тому що вони вже няньчать онуків і їм не до мене. А я їх уникаю.

Радію їхньому щастю, але й мені від нього боляче.

У суботу та неділю заповнюю свій час, фарбуючи та лагодячи гойдалки та гірки на дитячих майданчиках нашого міста.

Іноді допомагаю й у дворах дитячих садків.

Роблю це повністю добровільно і безкоштовно, бо не маю потреби в грошах. Так роблю щасливими чужих дітей і онуків.

Я продав усі поля та маєтки, що дісталися від батьків.

Отримане пожертвував декільком школам і притулкам для покинутих дітей.

Один друг запитав, чому я не дам гроші якомусь будинку для літніх. Але я не хочу.

Як би жорстоко це не звучало, так я мщу своїм батькам, через яких залишився сам.

До того ж, майбутнє в дітях, а не в старших, чи не так?

Малюкам потрібна більше опіка і добрий старт у житті.

А коли я помру, мій будинок стане власністю школи, яку я закінчив.

Якщо хочуть, хай використовують для чогось, якщо ні – нехай продають.

Головне, щоб це пішло на добру справу!