Фруктовий продавець відкрив коробку, з якої виглянула мордочка з величезними наляканими очима

Продавець фруктів відкрив коробку. Звідти виглянула мордочка. Великі налякані очі ось-ось скотяться двома великими краплями вниз.

— Не їсть нічого, мабуть, від мами відлучили та викинули. А шерстка у неї злиплась, бо жила в ящику з-під слив.
Покупчиня, нічого не сказавши, пішла. Чоловік з горем похитав головою: «Навіть у жінках не залишилося жалю». Але через деякий час вона повернулася. «Не дає спокою мені ваш кошеня», — сказала вона і простягнула шматину:
— Загорніть «товар».

— Візьмете? — зрадів чоловік. Дбайливо загорнув кошеня і, як дитину, подав жінці.
— Це по-божому, по-божому. Вам воздається, — повторював він.
Жінка поблажливо посміхнулась: — Теж мені, знайшлася благодійниця. Ще не знаю, як чоловік подивиться на цей «подарунок». А то разом на вулиці опинимося.
І знала, що казала. Кошеня не прийшлося до двору. Хоч і було вимито, пригладжено, нагодовано, все одно виглядало жалюгідно та неохайно.

— Це що за гуманоїд? — з відразою відштовхнув чоловік кошеня, коли те спробувало піднятися на його ногу. Підозріле дряпання кігтиків відволікло подружжя від серіалу. Під загрозою були нові, дорогі шпалери.
— Тебе що, миші замучили? Навіщо нам кіт у однокімнатній квартирі? — докоряв господар дружину.

Взявши кошеня за шкирку, чоловік з нерозумінням та відразою дивився на безпорадне створіння в його руках:
— Щоб завтра його тут не було.
Валентина і сама вже була не рада своїй знахідці. Але знизу дивилися на неї очі-сльози, маленькі лапки благально м’яли її ногу, а кволе тіло видало таке гучне муркотання, що в її серці піднялася тепла хвиля жалості. Нахилилася, погладила.

Збадьорений ласкою кіт піднявся на руки, заштовхнув носик у теплу долоню господині. «Немає милості тому, хто не зробив милості», — згадала слова матері Валентина і, виправдавши ними свій вчинок, заспокоїлася.
Задзвонив телефон:
— Бабусю, приходь до нас на чай!

Валентина тихенько, не відволікаючи чоловіка від серіалу, вислизнула за двері.
Син жив недалеко, через дорогу. Катруся вже стояла біля свого будинку і радісно махала рукою. Раптом велика чорна машина з’їхала на узбіччя. Дитяче тіло підкинуло вгору. Валентина окаменіла. Не могла ні крикнути, ні зрушити з місця.
Одні очі, як у уповільненій зйомці, вбирали кожен кадр: якась жінка підняла дівчинку. Маленькі ручки судомно обхопили її шию. Жива! Чоловік важко вибрався з машини. П’яний. Йому назустріч біг син. У формі.

Тремтячими руками він намагався витягти з кобури зброю і раптом спіткнувся об крик:
— Ні!!!
Мати стояла через дорогу, але йому здавалося, що вона відштовхує його різко витягнутими вперед руками.

Підбігли люди, стали йому на дорозі, забрали п’яного водія. Валентина не відчувала ніг. Але вона йшла… чи її несли? До Катрусі! Лікар вже оглядав, намацував кожну кісточку:
— Все нормально. Переломів немає. Сильних забоїв також.
— Але чому вона мовчить?! — невістка тряслася великим тремтінням.
— Злякалася. Треба відволікти, — припустив доктор.
— Зараз, я зараз.

Валентина кинулася додому. Вбігла, схопила кошеня, на ходу розповідаючи чоловікові про випадок. Встигла. «Швидка» не поїхала. В очах дитини плавала тривога. Обережно розжала її ручки, вклала кошеня. Катруся перевела погляд. Пальчики заворушилися, погладили м’яку шерстку. У відповідь пролунало ніжне «Мур-мур-мур». «Муруся», — тихо промовила дівчинка. Лікар зітхнув із полегшенням. Валентина дала волю сльозам — тепер можна.

Катруся не випускала кішечку з рук. Ніч вони провели в лікарні. Вранці їх відпустили додому з висновком: «Дівчинка просто народилася в сорочці».
«Милість зробившому милість», — прошепотіла Валентина…