Фруктовий продавець відкриває коробку і знаходить перелякану мордочку з величезними очима

Фруктовий продавець відкрив коробку. Звідти виглянула маленька мордочка. Великі налякані очі готові були ось-ось прорватися сльозами.

— Нічого не їсть, мабуть, забрали від кішки та викинули. А шерсть у неї злиплася, бо жила в ящику з-під слив.
Покупчиня, нічого не сказавши, пішла. Чоловік печально похитав головою: «Навіть жінки стали байдужими». Але через деякий час вона повернулася. «Не можу забути вашого кошеня», — сказала вона, простягаючи хустку:
— Загорніть «товар».

— Заберете? — зрадів чоловік. Дбайливо загорнув кошеня і, як дитину, передав жінці.
— Це по-святому, по-святому. Вам винагородиться, — повторював він.
Жінка всміхнулась з іронією: — Знайшов благодійницю. Ще не знаю, як чоловік сприйме цей «дарунок». А то разом на вулиці опинимося.
І як у воду дивилась. Кошеня не вписалося в домівку. Хоч і було вимите, доглянуте, нагодоване, але все одно виглядало жалюгідно.

— Що це за інопланетянин? — з огидою відштовхнув чоловік кошеня, коли воно спробувало піднятися до нього на ногу. Підозріле шкряботіння кігтиків відволікло подружжя від серіалу. Під загрозою були нові, дорогі шпалери.
— Тебе що, миші здолали? Навіщо він нам в однокімнатній квартирі? — дорікав господар жінці.

Взявши кошеня за шкірку, чоловік розгублено та задоволено дивився на безпорадне створіння в своїх руках:
— Щоб завтра його тут не було.
Валентина й сама вже не раділа своїй знахідці. Але звідти дивилися на неї очі-сльози, маленькі лапки просилися до її ніг, і таке дзвінке муркотіння луною розстилалось від його крихітного тіла, що полилася тепла струя жалю в її серці. Нахилилася, погладила.

Підбадьорене ласкою кошеня вилізло на руки, вперло холодний носик у теплу долоню господині. «Немає милості не творившому милість», — згадала слова матері Валентина і, оправдавши цими словами свій вчинок, заспокоїлася.
Зазвонив телефон:
— Бабусю, приходьте до нас на чай!

Валентина тихенько, не відволікаючи чоловіка від серіалу, вислизнула за двері.
Син жив неподалік, через дорогу. Катруся вже стояла біля свого будинку і радісно махала рукою. Раптом велика чорна машина з’їхала на узбіччя. Дитяче тіло підкинуло вгору. Валентина окам’яніла. Не могла ні крикнути, ні зрушити з місця.
Одні очі, як у сповільненій кіногрі, ловили кожен момент: якась жінка підняла дівчинку. Маленькі ручки судомно обхопили її шию. Жива! Чоловік з трудом вийшов з машини. П’яний. Йому на зустріч вже біг син. В уніформі.

Тремтячими руками він намагався дістати з кобури зброю і раптом спіткнувся об той крик:
— Ні!
Мати стояла через дорогу, але йому здавалося, що вона відштовхує його різко витягнутими вперед руками.

Люди підійшли, стали на його шляху, відвели п’яного водія. Валентина не відчувала ніг. Але вона йшла… або її несли? До Катрусі! Лікар вже оглядав, перевіряючи кожну кісточку:
— Все нормально. Переломів немає. Сильних ушкоджень теж.
— Але чому вона мовчить?! — невістку трясло великою тряскою.
— Злякалася. Потрібно відволікти, — припустив лікар.
— Зараз, зараз.

Валентина кинулася додому. Забігла, схопивши кошеня, на ходу розповідаючи чоловіку про те, що сталося. Встигла. «Швидка» не поїхала. В очах дитини плескавстрах. Обережно розтиснула її ручки, всунула кошеня. Катруся перевела погляд. Пальчики зашевелилися, погладили м’яку шерстку. У відповідь почулося ласкаве «Мур-мур-мур». «Муруся», — тихо проказала дівчинка. Лікар з полегшенням зітхнув. Валентина дала волю сльозам — тепер можна.

Катя не випускала кицю з рук. Ніч вони провели у лікарні. Вранці їх відпустили додому з висновком: «Дівчинка просто народилася в сорочці».
«Милість створившому милість», — прошепотіла Валентина…