Я мріяла про дочку, та отримала сина: сльози на його весіллі…

Мені хотілося доньки, а Господь дав сина. І я плакала на його весіллі…

Коли у Олега та Марії розгорталось пишне, яскраве, гучне свято, і кожен гість піднімав келих за молодих, ніхто не помітив, як у дальньому кутку зали жінка нишком витирала сльози. Це була мати нареченого — Галина Іванівна. І плакала вона зовсім не від зворушення. Серце стискалося не від радості, а від самотності, яка, їй здавалося, тепер стане її вічною супутницею.

Колись давно її матір сказала: «Сина народиш — будеш потім сама. Народжуй ще, може, хоч дівчинка буде. Донька — для матері, син — для дружини». Тоді Галя лише відмахнулась. Здавалося, попереду ціле життя, навіщо поспішати?

Ще змалку вона мріяла про доньку. Уявляла, як промиває зранку маленьке кругле личко, як заплітає кучері, зав’язує стрічки. Навіть ім’я заздалегідь придумала — Софійка. Купила рожеві пелюшки, попросила подругу не віддавати речі своєї дитини — раптом знадобляться.

Та доля вирішила інакше. Народився хлопчик. Олег. І хоч у жодні Софійки він, звісно, не вписався, був він таким добрим, лагідним і кучерявим, що Галя довго дивилася на нього й думала: «Ну, майже як дівчинка…»

Поки він був малим, його навіть приймали за дівчинку. А потім — підріс, став чоловіком, самостійним, впевненим. Але характер лишився м’яким, добрим, відкритим. Вона пишалася ним. Та десь усередині тліло жаль — а раптом у неї справді народилася б та сама Софійка, якби вона не злякалася, не пішла від чоловіка, не залишилася сама…

Коли Олег привів додому Марію, Галина відразу все зрозуміла. Їхні очі, їхній сміх, як вони трималися за руки — це було кохання, справжнє, бездоганне. Галя тоді так і не змогла сказати те, з чим підходила. Лише попросила: «Не забарись надто…»

Олег слухняно кивнув, але вже тоді в його погляді було ясно: цей хлопець більше не хлопчик. Він — чоловік, і тепер рішення приймає сам.

Коли через півроку він сказав, що одружується, Галина ледь не задихнулася від здивування.

— Може, почекаєте? Хоч диплом отримаєш… — намагалася вона вмовити.

— Мамо, кохання не чекає, — посміхнувся він. — Ми з Марічкою — сила! Я з нею на все здатний.

Весілля справді вийшло пишним, веселим, з музикою, танцями. І ось у самий розпал, коли всі гуляли, Галина сиділа осторонь і мовчки дивилася на нареченого. На свого сина. Вже не маленького кучерявого хлопчика, а дорослу людину, що пішла у своє життя.

Марія не лишилася байдужою. Підійшла, ніжно поклала руку на плече свекрухи:

— Галино Іванівно, ви плачете? Щось трапилося?

— Ні, доню… Це просто… емоції… — відповіла вона і відвернулася.

Та Марія не відступила. І тоді Галина розповіла їй — про мрію про доньку, про страх залишитися самотньою, про те, як важко бути жінкою, у якої лише син. Марія слухала, не перебиваючи. А потім обняла її.

— А давайте я стану вашою донькою, — сказала вона. — Мені б дуже цього хотілося.

З того дня усе змінилося. Олег і Марія зняли квартиру, потім купили свою. Жили окремо, але завжди кликали Галину до себе. На свята, на вихідні. Марія часто дзвонила, радилася. А потім… народилася онука. Така кучерява, така мила — копія Олега, і та сама Софійка з її юнацьких снів.

Коли Галина вперше взяла малечу на руки, вона заплакала. Але цього разу — від щастя. Марія, побачивши це, лише прошепотіла: «Ви тепер бабуся. Ми вас дуже любимо».

Пройшли роки. Олег зробив кар’єру, Марія відкрила свою справу, а Галина переїхала до них. Простора квартира, окрема кімната, увага й турбота — усе, про що може мріяти жінка в її віці.

Тепер вона з усмішкою згадує те весілля, ті сльози. Часто сидить у дворі з сусідкою — в одній донька поїхала до Канади й дзвонить раз на місяць, в іншої два сини, і обидва кожного дня завітають.

— Головне не в тому, хто народився, — говорить Галина. — Головне — як виховаєш. Я хотіла доньку… А доля подарувала мені сина. І ще доньку в додаток. Дякую Тобі, Господи.

І, дивлячись, як онука возиться у пісочниці, знову подумки каже своїй матері: «Ти помилялася. Син — теж може бути для матері. Якщо вона саме так його виховала…».