Я — не доглядальниця

— Тетяно, в мене для тебе не найрадісніші новини, — Олексій поклав ложку на тарілку, опустив очі. — З мамою зовсім біда. Їй же вже вісімдесят. Вона тепер сама не справляється. Потрібен постійний догляд.

— Я цього й боялася… — Тетяна зітхнула, витираючи руки рушником. — А ти з Олегом говорив? Прийдеться, мабуть, шукати сидільницю. Адже ми самі не зможемо все тягнути.

— Говорив. І ми вирішили: сидільниця — дорого. Та й страшно пускати чужу людину в дім. Краще, якщо доглядатиме хтось із рідних.

— «Ми вирішили»? — насторожилася Тетяна. — Ви з братом уже все обговорили?

— Так. І дійшли висновку: ти — найвідповідніший варіант. Мама тебе знає, прийме. А чужий — ні. Та й ти ж вдома, можеш звільнитися і піклуватися про неї.

У грудях Тетяни все перевернулося. Вона працювала бухгалтеркою, до пенсії лишалося трохи більше трьох років. Кидати роботу? Втратити стаж і пенсію?

— Олежу, мені потрібно подумати. Я не залізна. У мене теж здоров’я не найкраще. Та й… ви з Олегом навіть не порадилися зі мною. Просто поставили перед фактом.

— Тетяно, ну ти ж знаєш, що мама подарувала нам цю квартиру. Вона все зробила для нас, тепер наша черга бути вдячними. Ми з Олегом допомагатимемо, ти не залишишся сама.

Вона знала — допомагатимуть лише тоді, коли їм буде зручно. А по факту — все ляже на неї. Але сперечатися не стала. Попросила на роботі відпустку — місяць, «для догляду за родичем». І чітко поставила умову:

— Лише місяць. Потім вирішуємо питання заново. Безстроково я не підписуюся.

— Домовилися. А поки що переведемо маму до нас — так зручніше. Не їздити ж туди-сюди.

Наступного ранку Ганна Іванівна, мати Олексія, з’явилася на порозі їхньої двокімнатної квартири у Броварах. Зів’яла, рухалася з труднощами. Принесли візок, постелили покривало, розклали ліки, занесли миски, подушки, ковдри. У квартирі повис запах хлорки й старості.

Олексій одразу почав командувати:

— Підкладіть їй валик під спину. Борщ охолонув, підігрій. І слідкуй, аби вона всі ліки прийняла — ти тепер за це відповідаєш!

Тетяна мовчала, робила все. Але їй уже не було сорока. Спина боліла, тиск скакав, суглоби ніяли. А свекруха, ніби навмисно, почала влаштовувати дрібні пакості: то розливала узвар, то ховала ліки, то скаржилася на шум.

За кілька днів нагрянув Олег із дружиною — Іриною. Вони, не знімаючи курток, пройшлися квартирою, ніби музеєм. Оглядали все, коментували вголос: «Тут мама дихати не зможе», «Тут протяг». Тетяна стояла в куті, як тінь.

— Мамо, як тобі тут? Тебе Тетяна не ображає? — спитав Олег.

— Сину, та хто ж за старою бабою доглядати захоче? — заскиглила Ганна Іванівна. — Вона дивиться на мене, як на тягар. Ні голубців, ні уваги. Все робить через силу…

Тетяна не витримала.

— Голубці будуть завтра. Сьогодні котлети та борщ. Навіщо відразу стільки їжі?

— Тетяно, — втрутилася Ірина, — як можна не готувати щодня? Це ж літня людина! Ти повинна годувати її, як дитину. Чи тобі важко?

— Ірино, я готую, прасу, прибираю, мию… Спробуй самій — тоді поговоримо. Коли буде ваша черга — робіть, як вважаєте за потрібне.

— А в мене робота! Я не можу. І… я не вмію! — одразу занервувалася Ірина, її зарозумілість зникла.

Вони пішли, як і прийшли — без пропозиції допомоги.

А Олексій, попри обіцянки, все частіше уникав участі:

— Тетяно, ну ти ж жінка. Впораєшся. Я на роботі, втомився. Та й це ж традиція — невістки доглядають за свекрухами. І ніхто не скаржився.

Тетяна мовчала. Рахувала дні до виходу на роботу.

Через три тижні Олексій повернувся з «новинами»:

— Ми з Олегом усе вирішили. Мама складе на тебе заповіт на квартиру. А ти звільняєшся і доглядатимеш за нею постійно. Це буде справедливо.

— Що?! — Тетяна зблідла. — Ти серйозно думаєш, що я проміняю своє життя на її квадратні метри? Мені не потрібна квартира ціною здоров’я! Мені не потрібні роки догляду в обмін на спадщину!

— Подумай про сина! Ми ж могли б продати квартиру, поділити, і Денису б щось дісталося.

— Через десять років, може. Або через п’ятнадцять. А я? Я просто повинна себе стерти?

Олексій мовчав. Вид у нього був ображений.

— Мені байдужа квартира, Олежу. Я хочу жити. Хочу вийти на роботу, пити каву вранці, читати книги, а не бігати з мисками. У тебе є брат — нехай хоча б раз візьме відповідальність. Або найміть сидільницю!

— Гроші! Усе це гроші! А твоя зарплата — копійки. Вдома буде вигідніше!

— Не буде! Моє рішення остаточне! — Тетяна подивилася чоловікові в очі. — Робіть що хочете. Але я доглядати за Ганною Іванівною більТетяна забрала речі й пішла, нарешті почуваючи, що життя належить їй.