Я НЕ МОЖУ БЕЗ ТЕБЕ.

Я БЕЗ ТЕБЕ НЕ МОЖУ.

— Ненавиджу! — у голові Марічки вдерлася лише одна думка — ненавиджу! Ненавиджу себе!

Марія бігла тротуаром, нічого не помічаючи навколо.
Лляв дощ. Він не лише виливав потоки води на вулиці, будинки й асфальт. Дощ переповнив її душу й диктував звідти свої закони. За його задумом жінка має швидше пережити крах ілюзій, а потім рушати далі — помилятися, падати й знову підніматися. Згодні, кожна з нас тяжко переживає власні поразки? Хоча… хто знає? Після навіть найлютішої грози у вікно обов’язково зазирне сонце. Все погане колись минає. Чи не так?

Дощ намагався щось сказати Марічці, але вона не хотіла слухати. Тоді він, як справжній чоловік, вирішив за неї. Але про це трохи згодом.
— Знову промочила кеди! Так мені й треба! — сердито подумала Марія.
— Прийду додому — зварю м’ятного чаю. Пізніше вже нікуди не спішу… — сумні роздуми перервав тоненький котячий плач.
— Ой! Хто це? — Марічка відскочила вбік.

Під бузком біля її хати сиів маленький сірий кошеня й жалібно нявчав.
Раніше вона пройшла б повз — нащо їй безпритульні тварини? Але не сьогодні.

— Ходімо зі мною, котику. Ти такий самотній, як і я. Разом веселіше, — промовила жінка, пригорнувши до себе тремтячий комочек…

— Знайомтеся. Це наш новий юрист, — керівниця фірми, де працювала Марія, запросила до кабінету чоловіка.
Вони зустрілися поглядами. Це було знайомство очима — адже вони розповідають про людину більше, ніж слова. Його очі були сірими, вона помітила пізніше, а зараз не бачила ні кольору, ні форми. Вона потонула в них. Марічці здалося, ніби вона дивиться у дзеркало й бачить своє відображення. Обличчя? Вона його не запам’ятала. Лише очі. Відчула, ніби пливе на човні проти течії гірської річки — без весел. Стало спекотно й холодно одночасно. Губи пересохли.
— Вітаю! Я Марія Олексіївна! — тихо промовила вона. — Ми… ділитимемо кабінет.

— Андрій Вікторович. Закінчив академію МВС, — представився він.
Голос. О, цей голос! У Марії задрижали не тільки вії, але й коліна. Він пестощив її щоки, ніздрі, аж до самого серця, де й оселився. Її думки заговорили його тембром. Коли Андрій звертався до неї, вона не могла стримати посмішку — потім лаяла себе за це.

— Поводжуся, як підлітка! — думала вона, а щоки палали.

Але сьогодні Марія віднесла начальниці заяву на звільнення, чим дуже здивувала керівницю. Зібрала речі, папірці, ручки. Не озираючись, вийшла з кабінету. Назавжди…

— Боже, які очі! — подумав Андрій, переступаючи поріг вперше.
Він не бачив нічого, крім них. Ні керівниці, ні колег. У кімнаті були лише вони двоє.
— Треб