«Я не няня! Як чоловік хотів перекласти догляд за своєю матір’ю на мене»

Того березневого дня у Лілю трусило зранку. Не від холоду — від злості. Вона стояла біля дзеркала, одягала сина й намагалася стримувати роздратування. Сьогодні — восьме березня. Жіноче свято, яке мало б пройти хоча б трохи спокійно, але їй знову доведеться їхати до свекрухи. А це означає — натягнута посмішка, підколювання, претензії й вічне відчуття провини, яке та вміла викликати майстерно.

— Лілю, знову з кислою минутою? — бурчав Андрій, застібаючи куртку. — Тільки не кажи, що не хочеш їхати.

— А ти справді не здогадуєшся чому? — скрізь зуби кинула вона. — Знову буде чіплятися, дорікати, розповідати, як я неправильно виховую Матвія, і навіть не запитає, як я почуваюся. Хоча б раз би згадала, що я працюю з ранку до ночі, а весь дім — на мені.

— Ти ж вдома сидиш, — хмикнув він.

— А ти думаєш, працювати віддалено — це значить лежати на дивані? Чи у нас світло, їжа й одяг самі з неба падають?

Андрій образився. Він не звик, щоб Ліля нагадувала йому про гроші. Хоча правда була на її стороні: її заробіток дизайнерки на фрілансі втричі перевищував його зарплату охоронця на складі.

— Може, ти сам поїдеш? — спробувала вона ще раз.

— Сьогодні свято, Лілю. Восьме березня. Ти не можеш просто ігнорувати мою матір.

Через дві години вони вже сиділи в однокімнатній квартирі Надії Семенівни у Вінниці. В кутку, на розкладалці, перегортала журнал Мар’яна — двадцятирічна племінниця Андрія, сирота, яку свекруха забрала до себе п’ять років тому після загибелі батьків. Ліля й Мар’яна ніколи не знаходили спільної мови. І Ліля не могла не помічати, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онукові.

— Ми тут з тітками порадилися, — сказала Надія Семенівна за святковим столом. — Квартиру свою я перепишу на Мар’яну. У вас же є житло, а їй — починати життя.

Через кілька днів документи оформили. Але з умовою, що Мар’яна заселиться лише після смерті бабусі. Доля, як завжди, вирішила інакше — через три тижні Надія Семенівна перенесла важкий інсульт. Жінка вижила, але вже не могла обходитися без сторонньої допомоги.

— Нам треба переїхати до мами, — категорично заявив Андрій. — Вона одна не впорається.

Ліля проковтнула комок роздратування. Вони справді переїхали. Тільки догляд за свекрухою — годування, купання, прибирання, зміна білизни — лягли на неї саму. Андрій ходив на роботу, Мар’яна — на навчання й до хлопця. А Ліля й працювала, й тягла весь дім, а тепер ще й сиділкою стала.

— Андрію, може, Мар’яна допомагатиме? Але ж квартира тепер її, — не витримала вона одного вечора.

— Вона студентка, у неї стосунки. Не сюди ж його приводити. І взагалі — ти ж вдома сидиш.

— Вдома. Працюю. І все тягну сама.

— Тобі набридло, так? — усміхнувся він. — Моя мати — і тобі доглядати. Ти ж її не кинеш?

— Це твоя мати. А мені — свекруха. Я не зобов’язана. Ти за моєю матір’ю точно не став би доглядати. Тож найми сидА через рік Ліля вийшла заміж за чоловіка, який цінував її час і силу, а Мар’яна продала квартиру й виїхала до Європи, залишивши Андрія з порожніми обіцянками й почервонілими від сорому щоками.