«Я не няня твоєї мами! Як чоловік намагався перекласти відповідальність на мене»

Того березневого дня Олену трусило зранку. Не від холоду — від люті. Вона стояла біля дзеркала, одягала сина й намагалася стримувати роздратування. Сьогодні — восьме березня. Жіночий день, який міг би пройти хоча б трохи спокійно, але їй знову доведеться їхати до свекрухи. А це значить — напружена посмішка, підколювання, претензії та вічне почуття провини, яке та вміла викликати майстерно.

— Олено, знову з кислою мину? — бурмотів Ігор, натягуючи куртку. — Тільки не кажи, що не хочеш їхати.

— А ти справді не здогадуєшся чому? — промовила вона крізь зуби. — Знову буде чіплятися, докоряти, розповідати, як я неправильно виховую Максимка, і навіть не поцікавиться, як я почуваюся. Хоч би раз згадала, що я працюю з ранку до ночі, а вся турбота про дім — на мені.

— Ти ж з дому не виходиш, — хмикнув він.

— А ти думаєш, працювати віддалено — це значить лежати на дивані? Чи в нас світло, їжа та одяг самі з неба падають?

Ігор образився. Він не звик, щоб Олена нагадувала йому про гроші. Хоча правда була на її боці: її заробіток дизайнерки-фрілансерки утричі перевищував його зарплату охоронця на складі.

— Може, ти сам поїдеш? — спробувала вона ще раз.

— Сьогодні свято, Олено. Восьме березня. Ти не можеш просто проігнорувати мою матір.

За дві години вони вже сиділи в однокімнатній квартирі Надії Петрівни у Броварах. В кутку, на розкладалці, перегортала журнал Марічка — двадцятирічна племінниця Ігоря, сирота, яку свекруха взяла до себе п’ять років тому після загибелі батьків. Олена й Марічка ніколи не знаходили спільної мови. І Олена не могла не помічати, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онукові.

— Ми тут із тітками порадилися, — сказала Надія Петрівна за святковим столом. — Квартиру свою я перепишу на Марічку. У вас-то житло є, а їй — починати життя.

Через кілька днів документи оформили. Але з умовою, що Марічка заселиться лише після смерті бабусі. Доля, як завжди, вирішила інакше — через три тижні Надія Петрівна перенесла важкий інсульт. Жінка вижила, але вже не могла обходитися без допомоги.

— Ми маємо переїхати до мами, — категорично заявив Ігор. — Вона сама не впорається.

Олена проковтнула злість. Вони справді переїхали. Тільки вся турбота — годування, миття, прибирання, зміна постільної — лягла на неї одну. Ігор ходив на роботу, Марічка — на навчання та до хлопця. А Олена і працювала, і тягла на собі весь дім, а тепер ще й сиділкою стала.

— Ігорю, може, Марічка допомагатиме? Адже квартира тепер її, — не витримала вона одного вечора.

— Вона студентка, у неї стосунки. Не сюди ж їй його приводити. І взагалі — ти ж вдома сидиш.

— Вдома. Працюю. І все сама тягну.

— Тобі набридло, так? — усміхнувся він. — Моя мати — а тобі доглядати. Ти ж не кинеш її?

— Це твоя мати. А мені — свекруха. Я не зобов’язана. Ти за моєю матір’ю точно не став би доглядати. Тому наймай сиділку.

— То ти їй заплатиш?

— З її пенсії. Або зі своєї зарплати.

— А тоді ти мені нащо? — сказав він холодно. — Іди, подивись, як вона там.

І ось тієї ночі Олена лежала, вдивляючись у стелю. Думки ображено крутилися в голові. Він просто використовує її. І як жінку, і як робітницю, і як сидІ тільки тепер вона зрозуміла, що свобода варта того, щоб за неї боротися.