Я посадила дерево замість нас обох.

Вона не встигла посадити дерево. Я зробила це за нас

Оксана сиділа за старим дерев’яним столом у вітальні, тримаючи в руках кишеньковий годинник чоловіка. Вони були важкими, з потертим сріблястим корпусом та тріснутим склом. Стрілки застигли на половині шостої — часу, який нічого не означав. Або означав занадто багато. Вона крутила їх у пальцях, ніби намагалася оживити.

— Що ти приховував, Максиме? — прошепотіла Оксана, дивлячись на циферблат. — Ти завжди носив їх, навіть коли вони зламалися. Чому?

Максим помер три місяці тому. Серцевий напад, раптовий, як удар блискавки. Оксані було тридцять два, йому — тридцять п’ять. Вони тільки почали мріяти про майбутнє: про дітей, про подорожі, про маленький сад за домом. Але час зупинився. Як цей годинник.

Оксана зітхнула й поклала його. Вона хотіла розібрати речі чоловіка, але кожен светр, кожна книга повертали її до нього. Годинник був останньою загадкою. Максим ніколи не розповідав, звідки він. Лише казав: «Це важливо, Оксанко». І все.

Вона підвелася, підійшла до вікна. Їхній будинок у передмісті тонув у осінньому листі. Сусідські діти ганяли м’яча, десь гавкав пес. Життя тривало, але для Оксани воно ніби завмерло.

— Годі, — сказала вона собі. — Треба жити далі. Хоч би заради нього.

—

Оксана не була з тих, хто легко здається. До заміжжя вона працювала флористом у міському салоні, складала букети, які змушували людей посміхатися. Максим жартував, що вона «приручає квіти». Він сам був інженером, мовчазним, але з теплими очима. Вони познайомилися випадково: Оксана впустила горщик з фіалкою біля входу в кафе, а Максим, який проходив повз, допоміг зібрати уламки.

— Не хвилюйся, квітка виживе, — сказав він тоді, посміхнувшись. — А от ти, здається, у шоці.

— Це мій найкращий горщик! — обурилася Оксана, але тут же розсміялася. Його спокій був заразивим.

Так почалася їхня історія. Через рік вони одружилися, купили будинок у передмісті, завели кота на ім’я Барсик. Мріяли про дитину. Але доля розпорядилася інакше. Півтора року тому Оксана втратила дитину на п’ятому місяці. Максим був поруч, тримав її за руку, мовчав, але його мовчання було голоснішим за будь-які слова. Вони не говорили про той біль, просто продовжували жити. А тепер його не стало.

Годинник лежав на столі, як нагадування про недомовлене. Оксана взяла його й рішуче попрямувала до дверей. У місті був старий годинникар, про якого Максим колись згадував. Може, він знає, що з ними не так.

—

Майстерня годинникаря знаходилась у вузькому провулку. Вивіска гласила: «Години та час. Ремонт». За прилавком сидів дідусь із густими бровами й добродушною посмішкою. Його звали Семен Петрович.

— Доброго дня, — сказала Оксана, кладучи годинник на прилавок. — Вони не йдуть. Можете полагодити?

Семен Петрович надів окуляри й уважно оглянув годинник.

— Хм, старовинна річ, — пробурмотів він. — Німецькі, початок двадцятого століття. Де ви їх взяли?

— Це чоловіка. Він… дуже їх цінував.

Дідусь кивнув, ніби зрозумів більше, ніж вона сказала. Він обережно відкрив задню кришку й насупився.

— Тут щось є, — сказав він, дістаючи складений аркуш паперу. — Схоже, лист.

Оксана завмерла.

— Лист? Який лист?

— Не знаю, — знизнув плечима Семен Петрович. — Але годинник не йде, бо механізм заіржавів. Полагодити можна, але це займе пару днів. А лист… він ваш.

Він простягнув їй пожовклий аркуш. Оксана взяла його тремтячими руками, але не наважилася розгорнути.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Я зайду за годинником пізніше.

—

Дома Оксана довго сиділа з листом у руках. Кіт Барсик терся об її ноги, муркотів, але вона не помічала. Нарешті, глибоко вдихнувши, вона розгорнула аркуш. ПоОксана прочитала листа, і в її серці проронилася тепла крапля надії, адже слова Максима, як тихі весняні дощі, оживили в ній віру, що любов ніколи не вмирає.