«”Я стараюсь для вас, а вы не цените!” — скаржиться свекруха, а в мене від її допомоги вже нерви на межі…»

— Та ж я для вас стараюся! А ви цього не ціните! — промовляє свекруха, а в мене від її допомоги вже око тривожиться…

Буває, ловлю себе на одній-єдиній мрії: втекти. Куди завгодно — у інше місто, на край світу, хоч у село під Львовом. Головне — якнайдалі від матері мого чоловіка. Бо інакше я просто з’їду з глузду. У мене вже починається нервовий тік кожного разу, коли чую її жвавий голос: «Я вам потрібну річ принесла! Ви ж від щастя скрихтите!»

Коли ми з Олегом одружилися, друзі хором заздрили: мовляв, тобі зі свекрухою пощастило. Не базікає, не лізе у стосунки, навіть паляниць без спросу не несе. Спочатку так і було — вона всіляко показувала, що підтримує нас. Та, мабуть, копилася в ній енергія, що рано чи пізно мала вибухнути. І коли вибухнула — знесла все, що ми будували.

Спершу вона хотіла влаштувати нам пишне весілля, з усіма «гірко!», бенкетами й сорока гостями, але ми відмовилися. Ледачим чином уникли цього кошмару завдяки випускному її молодшої доньки — туди вона й перенесла свою активність. Та не заспокоїлася.

Тоді ми знімали квартиру. Нормальна, світла, охайна. Та свекруха почала приносити туди «потрібні речі» — старі тарілки з тріщинами, виделки, якими страшно було їсти, і, звісно, шторки… Ці шторки досі мені сняться у кошмарах — оксамитові, вишневі, з дірками від молі.

— Та ж це оксамит! Просто залатай, і буде як новеньке! — із запалом казала вона.

А в мене в голові крутилася одна думка: чому ти їх сама не повісила у себе, якщо вони такі чудові?

Коли ми нарешті назбирали на свою оселю — завдяки моїй рідні та хрещенику Олега — я наївно сподівалася, що тепер почнеться нове життя. Та свекруха вирішила, що раз грошей не дала, то допомагатиме інакше. А саме — усім, чим завгодно, аби від цього у нас волосся дибки стало.

Спершу вона притягла шпалери. Їм, мабуть, років сорок. Вицвілі, вологі, з запахом старої комори. Потім наполягла, щоб плитку у ванній нам поклав «дядько Петро» — знайомий «золоті руки». Цей «майстер» усе поклав криво, плитка відпала вже через тиждень, шви пішли плямами, і ми зрештою платили іншим робітникам за виправлення всієї цієї «безкоштовної допомоги».

Наступним був холодильник. Його вона буквально втягла на своїх плечах. Гув він, як реактивний двигун, а запах… Здавалось, всередині хтось помер. Ми з Олегом його викинули того ж дня, але свекруха влаштувала трагедію:

— Його ж просто треба було вимити! Служив би вам ще років десять! А ви невдячні!

Потім був диван із дачки двоюрідної сестри. Потім стінка з радянського минулого. Потім килим, що пах старим і сирим. Усе це мы відмовилися прийняти — і кожен раз це був скандал. Сльози. Образи. Догани.

Тепер я чекаю дитину. Довго приховували, але коли живіт став помітним — довелося розповісти. І все… Свекруха одразу почала збирати «придане» з б/в речей: коляска від якоїсь Марійки, ліжечко від Оленки, одяг, у якому виросло четверо дітей…

А я не хочу. Не хочу, щоб моя дитина спала у ліжечку, у якому невідомо хто лежав. Не хочу, щоб вона каталася у колясці з поламаними гальмами. Не хочу вдягати її у чужі, поношені речі. Мені бридко. І мені боляче, що мою думку ніхто не враховує.

Зараз свекруха продовжує наступ. Я мовчу. Вагітність — не найкращий час для конфліктів. Оборону тримає Олег, він пояснює, відмовляє, відбивається. Та я бачу — він втомлюється. Енергії в його матері — як у ядерного реактора, і краю цьому не видно.

Буває, хочеться продати хату, зникнути й нікому не казати, куди. Просто зникнути. Я не зла. Я просто хочу тиші. Свободи. Свого життя. Без оксамитових штор, холодильників-примар і килимів з минулого століття. Хочу дихати. Хочу жити. Хочу народити дитину — і щоб у нас було своє затишне, нове, чисте, спокійне гніздо. Без візитів «з добрими намірами», від яких хочеться вити…