Я всіх вас зі світу зживу! Попляшете! – кричала дружина мого брата.

-Та я вас усіх з світу зведу! Потанцюєте в мене! – шалено кричала дружина мого брата.
-За що, Ларисо? Я ж тобі всю суму віддала. Які претензії? – моя мама не могла зрозуміти, чому їй загрожує невістка.
-А де це написано, що ви віддали гроші? Де свідки? Розписка? Ви винні нам з Олександром за половину цієї квартири! – Лариса стояла на порозі в дверях, відмовляючись йти.
-Ну от, Ларисо. Іди з миром! Я була свідком передачі грошей. Підходить? І моєму братанові передай привіт. Йому б тебе трохи вгамувати. Не приходь більше сюди, – я не могла залишитись осторонь у цій незрозумілій ситуації. Мама залишалась беззахисною.
-Пожалкуєте, та вже пізно буде! Я звернусь до чародія і прокляну вас! – крикнула Лариса, йдучи геть.

Наша мама з братом після смерті батька продала хату в селі і переїхала жити до мене у трикімнатну квартиру. Тоді я вже овдовіла, виховувала п’ятирічного сина Ігоря. Маму з радістю поселила у себе.
-Віро, ти не будеш проти, якщо я Олександру віддам половину виручених грошей за хату? Все ж він мені син. А то його Лариса їсть поїдом, мовляв, нерадивий чоловік, сім’ю погано забезпечує, – мама благально подивилась на мене.
-Боже, яка проблема, звісно, віддай! Це справедливо, – я вважала саме так.

Ми запросили Олександра з Ларисою до мене в гості, гроші передали з рук в руки. І ось, через два роки, з’являється Лариса, вимагає фінанси ще й ще, погрожує, проклинає.
Я вказала їй на двері, закрила за нею двері і забула про Ларису. Ми довгі роки не спілкувалися ні з братом, ні з Ларисою. Між нами, начебто, пробігла чорна кішка. З того часу нещастя посипались на нас, як нескінченний водоспад. Ми пішли гуляти по бідах. Як кажуть, ти від горя за ріку, а воно на березі.

Мама злягла, я захворіла невідомо чим, син Ігор обпікся мокрою екземою. У нас постійно були якісь неприємності. В квартирі, просоченій запахом ліків, все ламалось, падало і розбивалось. Настінний годинник серед ночі зупинявся. Мені, офіцеру міліції, довелось піти на пенсію за вислугою років. Хоча, я планувала працювати, поки не запропонують звільнитись за власним бажанням. Я мусила доглядати за лежачою мамою, інтенсивно лікувати сина. Гроші чомусь почали впевнено “йти” з рук.

Пам’ятаю, я свою квартиру перетворила на фіалковий дім: всюди розташовувались ці квіти. Я їх вирощувала, розмножувала, продавала на ринку. Можна сказати, що ці маленькі квіти врятували нас від боргів. Фіалки охоче купували.

Раз на рік приїжджали родичі. Вони гостювали тиждень. Дарували нам поношений, але чистий одяг. Привозили продукти: м’ясо, макарони, крупи, борошно… Ми всьому були невимовно раді. Родичі від’їжджали, і починався біг по колу.

Бідність, недуги, апатія. Щоб не зневіритись від невдач, від гнітючих думок, я разбила квіткову клумбу біля під’їзду. Посіяла навесні насіння квітів. Виросли простенькі: левова паща, матіола, календула. Але це було моє єдине джерело натхнення.

Якось проходив сусід Михайло, оцінив мою скромну клумбу:
-Доброго дня, сусідочко! Можна вам запропонувати гроші на квіти? Купіть їх більше, на заздрість усім.
Я невпевнено знизала плечима. Михайло поклав гроші в кишеню мого халата:
-Беріть, наша мила садівнице! Не соромтеся. Ви ж красу для всіх створюєте.

Я, окрилена, накупила екзотичних квітів, кущів. Моя клумба почала цвісти, пістрявіти. Сусіди ахали й охали від цієї райської краси.
Михайло кожного разу зупинявся біля клумби, милувався:
-Лише у доброї людини можуть так буянити квіти.

Сусід часто пригощав мене цукерками, плиткою шоколаду, морозивом:
-Це вам, Вірочко, за невтомні труди.
Мені, безумовно, було приємно така увага чужої людини.

Роки йшли, потроху все стало налагоджуватись у нашому домі.
Мама, підлікувавшись, піднялась, розвеселилась. Шкіра сина очистилась від екземи. Я раптом знову відчула себе жінкою у білих мереживах. Хотілось любити і бути любимою. І не звертати уваги на вік.

Ігор, надивившись на хвору бабусю, вирішив стати лікарем. Він легко вступив до медичного інституту. Паралельно працював у лікарні. Невдовзі почав асистувати на операціях. З часом, до Ігоря часто звертались сусіди з проханням визначити діагноз, зробити укол, поставити крапельницю…

Ігор вивчився на реаніматолога.
Ми вдвох з сином зробили косметичний ремонт в квартирі. Ігор купив уживану іномарку. Збирається одружитися з колегою Іною. Вона – кардіолог. У нас все добре, спокійно.

Незадовго телефонує Лариса і хрипким голосом говорить:
-Привіт, Віро. Можеш мене відвідати, я в лікарні лежу?
Приїжджаю за вказаною адресою. Заходжу в загальну палату. Нахожу ліжко з Ларисою.
-Що з тобою, Ларисо? – дивуюсь її виснаженому вигляду. В очах Лариси порожнеча.
-Ось як вийшло, Віро… Гуляли ми в лісі з чоловіком. Знайшли в траві людський череп, принесли його додому. Почистили, полаком покрили, зробили з нього попільничку. А через півроку загинув твій брат в аварії. Ще через два місяці наш синок задихнувся в гаражі. З друзями випивав. Я, от, хворію – запалення легень. Господи, навіщо ми той нещасний череп притягли до себе в дім? З нього почалися мої нещастя, – Лариса гірко заплакала.
-Ні, Ларисо, все почалось з того часу, як ти побігла до чорних чаклунів і відьом. Череп, це вже наслідок, – я не могла не сказати це Ларисі. Занадто багато бід вона принесла нашій сім’ї.
-Ти права, Віро. Каюсь. І порчу наводила, і проклинала. Моя злість розливалась, як чорна смола. Підсумок – прирекла себе на самотність. Прости. Давай забудемо дурні сварки. В молодості за спиною росли крила, а тепер там стирчить бумеранг. Я відчуваю його паління, – Лариса схилилась, притихла, задумалась.

Я про все розповіла Ігорю. Він не залишився байдужим:
-Мамо, давай переведемо тітку Ларису в мою лікарню. Там догляд кращий буде. Не чужа ж людина.

-Давай, синочку, – я повністю простила Ларису. Та й пожаліти потрібно її. Залишилась вона одна на горе. Втратила і сина, і чоловіка.

…Михайло запропонував з’єднати наші долі. Він жив поверхом вище.
-Вірочка, переходьте до мене, веселіш буде час коротати. Ви – вдова, я – вдівець. Нам буде про що поговорити. Згодні?
-Так, Михайле, – я не вірила своєму несподіваному щастю. Воно звалилось з небес, зігріло душу, засяяло.

Мама за мене пораділа:
-Бачиш, Вірочка, доля твоя поруч була, поступово до тебе підбиралась, придивлялась. Ти заслужила це щастя.

Лариса швидко одужує, проситься в гості. Запросити? Порадуюсь з Ігорем і Михайлом.