«— Я ж так стараюсь для вас, а вы не цінуєте! — каже свекруха, а від її допомоги в мене вже смикається око…»

«Я ж для вас стараюся! А ви цього не цінуєте!» — каже свекруха, а в мене від її допомоги вже око тріпочеться…

Інколи я ловлю себе на одній-єдиній мрії: втекти. Куди завгодно — в інше місто, на край світу, хоч у село під Львовом. Головне — якомога далі від мами мого чоловіка. Бо інакше я просто з’їду з розуму. У мене вже починається нервовий тік щоразу, коли чую її жвавий голос: «Я принесла вам потрібну річ! Ви будете в захваті!»

Коли ми з Ігорем тільки одружилися, друзі хором заздрили: мовляв, тобі зі свекрухою пощастило. Не воркує, не лізе у стосунки, навіть паляниць не несе без дозволу. Спочатку так і було — вона всіляко показувала, що підтримує нас. Але, мабуть, всередині в неї накопичувалася енергія, яка рано чи пізно мало вибухнути. І коли вибухнула — знесла все, що ми будували.

Спершу вона хотіла влаштувати нам розкішне весілля, з усіма «гірко!», банкетами та п’ятдесятьма гостями, але ми відмовилися. Ледаче викрутилися завдяки випускному її молодшої доньки — туди вона й перенаправила свою гіперактивність. Але не заспокоїлася.

Тоді ми знімали квартиру. Нормальну, світлу, охайну. Але свекруха почала приносити туди «потрібні речі» — старі тарілки з тріщинами, виделки, якими страшно було їсти, і, звісно ж, занавіски… Ці занавіски досі мені сняться у кошмарах — оксамитові, вишнево-червоні, з дірками від молі.

«Це ж оксамит! Просто підший, і буде як новеньке!» — іскрилася ентузіазмом вона.

А в мене в голові вертілася одна думка: чому б тобі самій не повісити їх у себе, якщо вони такі чудові?

Коли ми нарешті назбирали на свою квартиру — завдяки моїм батькам та хрещеним Ігоря — я наївно сподівалася, що тепер почнеться нове життя. Але свекруха вирішила: раз грошей не дала, то допомагатиме інакше. А саме — усім, чим завгодно, аби від цього у нас волосся дибом стало.

Спершу вона притащила шпалери. Їм, напевно, років сорок. Вицвілі, вогкі, із запахом старої комори. Потім наполігла, щоб плитку у ванній нам поклав «дядя Петро» — знайомий «золоті руки». Цей «майстер» все положив криво, плитка відлітала вже через тиждень, шви пішли плямами, і ми зрештою заплатили іншим робітникам за виправлення всієї цієї «безкоштовної допомоги».

Наступним був холодильник. Його вона буквально втягла на своїх плечах. Гудів він, як реактивний двигун, а запах… Здавалося, всередині хтось помер. Ми з Ігорем викинули його того ж дня, але свекруха влаштувала трагедію:

«Його просто треба бути вимити! Він би вам служив ще років десять! А ви невдячні!»

Потім був диван із дачі двоюрідної сестри. Потім стінка з радянського минулого. Потім килим, що смердів старою сировиною. Усе це ми відмовилися брати — і щоразу це був скандал. Сльози. Образи. Докори.

Тепер я чекаю дитину. Довго ховали, але коли вже живіт став помітним — довелося розповісти. І все… Свекруха відразу почала збирати «постилку» з б/в речей: коляска від якоїсь Оксанки, ліжечко від Надійки, одяг, у якому виросло четверо дітей…

А я не хочу. Не хочу, щоб моя дитина спала у ліжечку, в якому невідомо хто і як лежав. Не хочу, щоб вона їздила у колясці зі зламаними гальмами. Не хочу одягати її у чужі, випрані до дір речі. Мені гидко. І мені болісно, що мою думку ніхто не враховує.

Зараз свекруха продовжує свій наступ. Я мовчу. Вагітність — не найкращий час для конфліктів. Оборону тримає Ігор, він пояснює, відмовляється, відмахується. Але я бачу — він втомлюється. Енергії у його матері — як у ядерного реактора, і кінця цьому не видно.

Інколи мені хочеться продати квартиру, поїхати і нікому не казати, куди. Просто зникнути. Я не зла. Я просто хочу тиші. Свободи. Свого життя. Без оксамитових занавісок, холодильників-примар і килимів з минулого століття. Хочу дихати. Хочу жити. Хочу народити дитину — і щоб у нас було наше затишне, нове, чисте, спокійне гніздечко. Без візитів «з добрими намірами», від яких хочеться вити.