Як мене хотіли зламати, але я знайшов силу в собі!

Вони хотіли бачити мене зламаним… Але я зрозумів: у мене є лише я!
Життя намагалося зламати мене. Та я вставав знову.
Життя — дивна річ.

Воно давало мені надію, а потім забирало її назад.

Воно змущало мене сміятися, потім накривав морем відчаю, що сльози пекли шкіру.

Зводило мене з людьми, які обіцяли бути поруч, але зникали, коли наставала темрява.

Підіймало на вершину, а потім зі всієї сили кидало в прірву.

Та знаєте що?

Я вистояв.

Попри все.

Я падав — і підводився знову.

Я втрачав усе — і знаходив новий сенс.

Був сам у найскладніші моменти.

Але саме тоді я збагнув найважливішу істину:

Я — єдина людина, на яку можу розраховувати.

Вони хотіли бачити мене слабким, але я не дав їм цього задоволення. Я бачив їхні погляди.

Вони чекали, коли я зламаюсь.

Коли опущу руки та остаточно загублю себе.

Я відчував ці погляди.

Вони були сповнені злорадства, отрути, апатії.

Вони хотіли бачити мене жалюгідним.

Вони хотіли сказати:

— От бачиш! Ти не такий сильний, яким хочеш здаватися!

Але знаєте, що відрізняє сильних людей від слабких?

Сильні не здаються, навіть коли виходу немає.

Я ніколи не дав їм побачити мене переможеним.

Я йшов далі.

Було боляче.

Було важко.

Але я йшов.

Бо якщо я зламаюся, ніхто мене не підніме.

Бо якщо я здамся, це буде моєю поразкою.

Я не дозволив собі цього.

Я вірив у людей, але щоразу помилявся.
Я довіряв.

Я любив.

Я вважав, що люди приходять у моє життя не просто так.

Я був готовий ділитися з ними своїми думками, своїми мріями, своєю душею.

Але кожного разу…

Кожного разу вони виявлялися не тими, за кого себе видавали.

Різні обличчя.

Різні імена.

Різні слова.

Але всередині — завжди одна і та ж гниль.

Я втомився малювати їх у яскравих кольорах.

Я втомився сподіватися, що цього разу все буде по-іншому.

Але знову наступала мить, коли маска спадала…

І переді мною стояв черговий зрадник.

Ще одна людина, яка ніколи не була щирою.

І знаєте, що зосталося в моїх очах після цього?

Не сльози.

Не біль.

Тільки гнів.

Цей гнів не робить мене сильнішим. Він робить мене самотнім.
У моїй душі вже немає місця для сліз.

Вони давно пересохли.

Залишилося тільки розчарування.

Я хотів би…

Хотів би, щоб колись це змінили.

Щоб хтось розірвав це замкнуте коло.

Щоб з’явилася людина, яка не зрадить.

Не збреше.

Не використає мене, як фон для своїх ігор.

Але я знаю — він далеко.

Дуже далеко.

А в мене немає часу чекати.

У мене немає майбутнього.

Є тільки тут і зараз.

Я більше не хочу бути чиєюсь тінню.

Не хочу приймати чужий біль.

Не хочу бути тим, кого використовують.

Я хочу йти своїм шляхом.

Не хочу залежати від чиїхось рішень, поглядів, обіцянок.

Я є в себе.

І мені цього достатньо.

Одного дня ти знайдеш мене.
Я знаю, що ти десь є.

Людина, яка не брехатиме.

Яка не втече у найважливіший момент.

Яка не зрадить.

Ти знайдеш мене.

Але знаєш, що мені важливо?

Щоб ти не просив обіцянок.

Щоб ти не вимагав доказів.

Просто будь.

Просто зрозумій.

Просто залишайся.

І тоді, можливо…

Я знову повірю.