Як він сміє? Історія про розкол у шлюбі

У сні все було нерухоме, немов застигле у бурштині.

– Годі! – гримнув кулаком об стіл Ігор, і порцелянові тарілки здригнулись, наче живі. – Щоб більше я її не бачив!

– Ти серйозно? – Маріна подивилась на чоловіка з-під лоба, голос тремтів від скаженого шепоту. – А тебе не цікавить, що я теж тут живу й маю право запрошувати кого хочу?!

– Поки що живеш, – прошипів він.

– Отакої?

– Я все сказав, – кинув Ігор і, рвучко підвівшись, перекинув стілець. Вийшов з кухні, грюкнувши дверима так, що аж вікна задзвеніли.

Маріна лишилася сама. Серце билося в скронях, ніби хотіло вирватись. Його слова лунали в голові, як оголений дріт у мороз. *”Поки що живеш”*… Як він сміє?

Альона – її подруга з дитячого садка. Разом тікали від дощу під одним парасолькою у Броварах, ночували одна в одної, витягували з пригод, про які тепер сміялися до сліз. А тепер Ігор наказує її викреслити?

Чому? Тільки через те, що Альона не заміжня? Через те, що вона не сидить вдома з борщами, а живе, сміється, ходить на побачення? Що з того, що їй дарують подарунки? Це її життя, її правила.

Маріна розповідала Ігорю про їхні дівчачі витівки. Він сам колись сміявся! А тепер – заборона? На якій підставі?

Вона увійшла у вітальню, зупинилась поруч.

– Ми не договорили. Поясни – що тобі Альона зробила?

– Мені?! – він скривився. – Та мені б ще й цього не вистачало! Просто годі її таскати сюди.

– Роз’ясни.

– Ти й справді не тямиш? – він підскочив, немов збирався бігти на вулицю у капцях. – Твоя Альона – пустодзюба. Міняє хлопців, як шкарпетки, сидить на чужих шиях. І ти з нею дружиш. Отже – схвалюєш.

Маріна замигала:

– Ігор, ти з’їхав з глузду? Я тебе кохаю, мені ніхто інший не потрібен!

– Авжеж. Кохаю, не можу. Але самій хочеться – як Альонці, як тій твоїй Олені!

Маріна спалахнула:

– До чого тут Олена?!

– А до того, що їй теж у моїй хаті робити нічого!

Маріна зціпила зуби. Все стало на місце. Олена, молодша сестра, колись потрапила в історію. Зустрічалася з чоловіком, сподівалась на сім’ю. А він виявився одруженим, з двома дітьми. Коли правда випливла, родичі осудили Олену. Але потім – подарунок: той чоловік з родиною переїхав до іншого міста і… залишив їй квартиру. Невеличку, але в центрі.

Тоді всі раптом замовкли. Хтось навіть похвалив: «Хоча б вчинив шляхетно». Маріна розповіла про це Ігорю – і, мабуть, не втримала захвату.

– Ну, скажи щось! – гаркнув він, виводячи її зі ступору.

– Скажу: Олена доросла. Сама вирішує, кого любити й які подарунки приймати.

– Авжеж! Отримала квартиру – і щаслива. А ти ж не заздриш? Очі у теблискотіли, коли розповідала!

– Дурність. А якби в тебе був друг, що постійно міняє дівчат, возить їх по ресторанах? А твій брат, батько двох дітей, подарував би одній із них хату. Тобі було б приємно?

– Мені байдуже. Це їхнє життя, не моє, – тихо відповіла Маріна.

– От і чудово. Але у моїй хаті їм місця більше нема! Ні твоїй Альонці, ні Олені!

Маріна не відповіла. Пішла у ванну, увімкнула воду й заплакала. Від безпорадності, від того, що кохана людина не просто не чує – вона вже винесла вирок. Засуджує через уривки, через власні побоювання. Він не бачить у ній жінку, що щодня поряд – варить, слухає, живе з ним. Він бачить лише відблиск чужих вчинків.

А що тепер? Розлучення? Чи мовчати й зрадити тих, хто був поруч все життя? Немов вибору й нема. Але думка, що вона зрадить саму себе, була найстрашнішою.