Яна придбала будинок для матері, перевезла її з речами, а там уже господарює свекруха й навіть замки поміняла

Сонячний промінь ковзнув по паперу, коли Маряна Бойко поставила останній підпис. Вона відкинулася на спинку крісла в нотаріальній конторі у Львові, відчуваючи, як з плечей спадає тягар. Будинок для матері тепер офіційно її. Стара мрія про спокійну старість серед вишневих садів нарешті здійснилась.
«Вітаю, пані Марянко», усміхнувся нотаріус, передаючи папірці з печатками. «Тепер цей будиночок у Карпатах належить вашій матусі».
Двоповерхова хата з рожевими ставнями стояла на узліссі, де вітер шепотів історіями старожилів. Тетяна Іванівна, мати Маряни, все життя мріяла про таке про простір, де можна дихати повільно, а не юшитися у тісній київській хрущовці.
Наступного ранку вони з чоловіком Тарасом почали перевозити речі. Тетяна Іванівна, немов дівчинка, бігала від скрині до скрині, торкаючись стін із благоговінням: «Ось тут буде моя кімната з вишиваними подушками, а там веранда, де я буду пити чай із бузини!»
Тарас мовчки носив меблі, кидаючи на дружину темні погляди. Він завжди вважав, що старенькій вистачить і садової хатини біля Рівного. Але гроші були Марянині відкрила взуттєву майстерню отже, і останнє слово за нею.
«Мамо, ось ключі», Маряна протягнула блискучу звязку. «Від брами, від дверей, від льоху. Не втрати».
Тетяна Іванівна притиснула металеві зубці до грудей: «Як же я тобі вдячна, доцю!»
Коли сонце сіло за гори, вони залишили матір саму серед нових стін. По дорозі додому заїхали до свекрухи Надії Петрівни забрати Тарасову «Таврію». Стара зустріла їх на порозі, скрививши обличчя, ніби ковтнула оцту:
«Ото розкошували старусі! Палац за сто тисяч гривень! А ми от тут, у цій халупі під Житомиром, з кришим у стелі живемо!»
Маряна стиснула губи. Її мати не «старуся», а людина, яка все життя працювала у шпиталі. Але сперечатися не стала Надія Петрівна останнім часом нагадувала роздратовану осину.
Тиждень потому, коли Маряна приїхала з провізією, вона завмерла. На паркані майоріли чужі сорочки яскраво-червоні, з вишитими павичами. Мати ніколи таке не носила. Біля ганку валялися картонні коробки з написом «З Чернігова», а на веранді знайомі валізи Тетяни Іванівни.
Серце вдарило об ребра. Ключі, які вона дала матері, не підходили усі замки були нові, блискучі, холодні.
«А вашої мами тут уже немає», раптом почулася за спиною. Сусідка Оксана, обтираючи руки об фартух, кивнула на будинок: «Третього дня ваша свекруха зявилася з дітьми. Винесли речі Тетяни Іванівни, замки зламали. Кажуть, тепер тут їхнє».
У грудях стало гаряче й тісно. Маряна побачила, як двері відчиняються, і на порозі зявляється Надія Петрівна у вишиванці, з ключами на бляшаному ланцюжку.
«О, приїхала нарешті?» свекруха розвела руками, ніби показуючи власні володіння. «Заходь, подивись, як ми облаштувалися!»
За її спиною, на веранді, сиділа Тетяна Іванівна маленька, згорблена, з вузликом на колінах. Її очі були червоні від безсоння.
«Мамо» Маряна підбігла, обіймаючи хрупкі плечі. «Що вони з тобою зробили?»
Надія Петрівна затупала ногою: «Яка різниця? Будинок для родини значить, для всіх! Твоя мати вдень може заходити в кімнати, а вночі ми їй пальто на веранді постелимо!»
Тієї ж хвилини Маряна дістала телефон. «Поліція? Мене звати Бойко. У мій будинок у селі Підгіря незаконно проникли»
Надія Петрівна заспівала, як ранена сова: «Яка поліція?! Ми ж рідня!» Але вже за півгодини приїхали двоє серйозних чоловіків у формі. Вони перевірили документи, послухали обидві сторони й коротко констатували: «Виселятиметься. Зараз».
Коли таксі забрало свекруху (та ще й ляскала дверима, крича